Мнацакан Тарян: Месник: Повісті та оповідання

Та що міг на те відповісти Армен? Хоча й мовчати далі не було сил. Він набрався духу і сказав батькові, що маму розстріляли фашисти. Сам же пішов на фронт, аби помститися ворогам…

Батько застиг, на його чорних очах блиснули сльози. Схвильований, він обома руками міцно обхопив сина за плечі, подивився в рідне обличчя і притис Арменову голову до своїх грудей: «Синку, рідний мій, ми самі лишилися на цьому світі, осиротіли… Віднині батько й син боротимуться пліч-о-пліч проти гітлерівської нечисті, страшна буде наша помста ворогам за матір…»

— Армене, ти сам? — озвався позаду Вартан і обірвав його думки.

Армен од несподіванки аж підскочив.

— Як бачите, товаришу сержант,— мовив згнічено й став пригладжувати на собі одяг.

— Сиди, сиди,— поклав йому руку на плече Вартан.— Коли ми вдвох, можеш не вставати.

— Хіба ж так можна? Так не годиться, ви ж більш як на десять років старші за мене.

Вартан дружньо поплескав його по плечі.

— Ну, добре, добре, сідаймо разом. Сьогодні й я добряче стомився. Але знову даремно…— невдоволено сказав він і, вмощуючись біля грубки, простяг руки до тепла.

Армен знав, що ця досада через невдале «полювання».

— Морозець береться, от фрици й поховалися в бліндажі, як ведмеді в барліг. Хоч би один вистромив носа…

— То це ж добре. Можна підкрастися зовсім близенько й шарахнути прямо в бліндаж,— пожартував Армен.

— Знаєш, Армене-джан, мій батько, відомий мисливець, казав, що невчасно розбуджений від зимової сплячки ведмідь стає в сто разів небезпечніший. Розповідав, що якось зимового дня пішов зі своїм товаришем Агасі до лісу по дрова. Ну, й рушниці прихопили. І так сталося, що в глибині лісу випадково натрапили на ведмежий барліг.

— Агасі,— каже мій батько.— Давай витягнемо сонного ведмедя з його кубельця.

— Тобі немає чого робити? — застеріг Агасі.— Прокинеться — не минути біди.

Ну, посперечалися трохи й таки вирішили тягти Михайла на білий світ. Зрубали доброго дрючка й давай штрикати в барліг. А він глибокий був, не дістає дрючок до ведмедя, хоч як старайся.

— Ну добре, тоді давай викуримо його звідти,— знайшов вихід батько.

Назбирали хмизу, наскладали біля входу в барліг й запалили… Через кілька хвилин вискакує розлючений ведмідь і кидається на батька. Тієї ж миті батьків товариш Агасі і вистрілив у ведмедя. Поранений звір заревів од болю, облишив батька і, розвернувшись, кинувся на Агасі. Той мерщій на дерево. Ведмідь і собі за ним. Цього разу вже бабахнула батькова рушниця, і ведмідь, гепнувши з дерева, випустив дух… Та відтоді мого батька почали прозивати Безвухий Мушег, бо ведмідь лапою зніс йому вухо. Хоча раніше звали Анецонц Мушег, тому що він родом з міста Ані.

— Товаришу сержант,— вражено вигукнув Армен,— Виходить, що ми, тобто наші діди, з одного міста!

— Як це?

— А так, мого діда Ашота також звали Анецонц Ашот… Отже, це означає…

— Означає… Армене-джан! Усе зрозуміло,— зрадів Вартан.— Я про це можу розповісти з усіма подробицями. Недарма ж за професією історик та ще й мисливець.

Армен усміхнувся, відтак обличчя його стало серйозне.

— Але як же це сталося, що один із моїх дідів лишився у Вірменії, а другий оселився на березі Дону? — запитав він.

— Чужоземні вороги влаштували в Ані нечувану криваву різню мирних жителів. Не витримавши такої наруги, більшість людей залишили рідне місто й подалися в інші краї…

— Дідусь мій казав, що Ані було дуже красиве місто. Розкажіть мені про нього,— попросив Армен.

— Так, дуже красиве — з гарними будинками, храмами, пам’ятками старовини, з високо розвинутою культурою…

— Я так і знав, що знову застану вас разом, товаришу сержант! — прочинивши двері, весело вигукнув молодший сержант Бойко.

— Друже мій Бойко, ми з Арменом, виявляється, не тільки однієї національності — наші діди колись жили в одному місті,— радо повідомив йому Вартан, який уже не раз розповідав однополчанам про Ані й трагедію свого народу. Потім додав: — Знаєш, якщо ми ще трохи далі заглибимося в історію, то виявиться, що Армен і твій земляк…

— А це ж як? — здивувався Бойко, й собі простягаючи руки до грубки.

— Дуже просто. Ти ж кажеш, що сам родом з Феодосії, тобто з Криму, так?

— Еге ж, з Феодосії, то й що?

— А те, що Арменові діди в давнину жили в Криму. Тільки наприкінці вісімнадцятого сторіччя поселилися на берегах Дону.

— Справді, в Криму й тепер чимало вірменів,— сказав Бойко.— А Феодосію, моє рідне місто, то взагалі можна вважати вірменським. Мої земляки з особливою любов’ю та шаною ставляться до великого художника Ованеса Айвазовського. Не тільки тому, що це всесвітньовідомий митець. Він був ще й людина великого серця, патріот свого рідного краю, якого не полишав. Це ж завдяки його старанням до Феодосії підвели водогін, це він домігся, що в місті збудували історичний музей, відкрили парафіяльну школу. А в тому двоповерховому будинку, де жив і працював Айвазовський, тепер музей художника… У дворі вірменської церкви святого Геворга його й поховано. На надмогильнику вірменською мовою написано: «Народився смертним, залишив про себе безсмертну пам’ять».