Василий Бережной: Лабіринт [науково-фантастичні повісті та оповідання]

У присмерку великої зали овальний екран прогностичної машини здавався ілюмінатором, крізь який ці двоє спостерігали зоряний світ. Вони сиділи у зручних кріслах, ніби в космічному кораблі, неквапливо розмовляючи, як воно годиться батькові з дочкою.

— Я вже тобі розповідав, а зараз ти сама все бачиш. — Сивоусий батько кивнув у бік овалу, повного зірок.

— Те кулясте скупчення, тату, в мене в голові чи не з дня мого народження. Насувається і насувається… Всі вже давно до цього звикли.

— Ситуація змінилась, люба Соул. Скупчення, може б, і пройшло крізь нашу Зоряну систему, не порушивши її динамічної рівноваги, але… з’явився новий грізний фактор. Зверни увагу на отой блідий туманець з лівого боку.

— Так, бачу.

— Зараз машина покаже, що буде через століття.

У батьковому голосі почулися сумовиті нотки. Соул пильніше глянула на його стомлене обличчя. Враз щемливе відчуття ворухнулось у серці: старість, підступає старість… Може, тому він і проймається смутком?

— Астрономія вас, мікробіологів, не цікавить, — продовжував батько, — отож дещо поясню. Тут задача трьох тіл. їхня конфігурація змінюється під впливом гравітації. Ота воднева хмара неухильно рухається в напрямку до нашої Зоряної системи. Кулясте скупчення відіграє роль прискорювача. Ймовірність виживання нашої планети в цих умовах дорівнює нулю.

«Ось що його пригнічує, — подумала Соул. — Але ж ми й так приречені на смерть самим життям…»

— А може, все-таки… є шанс?

— Поглянь, як та хмара поглинає зірки і планети… Це хижий левіафан, який не знає жалю. А якщо висловлюватися науково, то це трете тіло захоплене двома іншими, які зближуються. Дія закону всесвітнього оновлення.

— Що ж, виходить, секта Чорної Троянди має рацію? Наближається кінець світу?

Батько тяжко зітхнув і деякий час мовчав, не відриваючи погляду від освітленого овалу. Внизу на екрані миготіли цифри — десятиліття близького майбутнього. Воднева хмара мчить із субсвітловою швидкістю. Ось через дев’яносто років крилом черкає їхню галактику… Сто сімдесят один рік — і рідна планета тоне в білому тумані… Температура катастрофічно падає, атмосфера зникає, замість неї водень, водень…

Нарешті обізвався:

— Сама ж бачиш — катастрофа невідворотна, і станеться вона через сто сімдесят один рік — прогноз точний, я вже перевіряв.

Голос його звучав рівно, монотонно, навіть байдуже. Соул аж здригнулася. Що це з ним сталося? Чи піддався апатії?

— А переселення… Невже немає ніяких проектів?

— Бачиш, дівчинко, хоч ми й вийшли в космос, але… — Він знову зітхнув. — До найближчого зоряного острова щонайменше сто світлових років. Світлових, розумієш? Якби кораблі помчали із швидкістю світла, тоді частина мислячих, можливо, врятувалася б. Та це нездійсненне.

— Отже, Чорна Троянда…

— І не думай, доню, про тих… панікерів, страхополохів. «Кінець світу! Розтринькуй життя! Хай панує смерть!» Гидке блюзнірство…

Батько вимкнув екран, у залі спалахнуло світло. І тепер Соул побачила: на обличчі в нього — ніякісінької апатії, очі зблискують енергією, аж сяють.

— Це серйозне випробування для нас. Мусимо знайти вихід із безвиході. Треба врятувати Життя! Зрозумій: це — наш обов’язок, наша місія…

Пружно підвівся з крісла, заходив по голубому килиму.

— Але ж ви кажете — альтернативи нема, то як же…

— Ні, я такого не казав, — махнув рукою батько. — Хоча ми, ну, твоє покоління, — останні на цій планеті, проте надія на збереження Життя є. Воно мусить відродитися в іншому місці, хоча й через мільйони років…

— Останні… — повторила Соул, аж тепер усвідомлюючи увесь трагізм становища. Провела рукою по чолу, ніби знімаючи павутину. — Не віриться. Невже так і буде? А я ж мріяла про сім’ю…

— Наш електронний мозок ще не підводив. Прогноз безпомильний… Хоч для нас і жахливий. Тут нічого не вдієш, це треба сприймати як належне і… братись за роботу.

— За яку роботу?! — скинулися в неї брови, а подиву в очах було стільки, що батько посміхнувся.

— Завдання… ну, як тобі сказати… — Він знову сів у крісло, повернувся до неї лицем.