Василий Бережной: Лабіринт [науково-фантастичні повісті та оповідання]

— Не встиг, мерзотник. Якби ми запізнилися на кілька хвилин, від лабораторії нічого б не лишилося. А ви паралізували його на смерть?

— Та ні, за годину — дві прочумається.

Обличчя в неї побіліло, а попід очима проступили синці.

— Вам треба відпочити, Соул. Де тут у вас відео?

Соул здивувалась, побачивши на екрані… батька.

Мовчун сказав щось про «небезпечну ескалацію», чергову невдачу Чорної Троянди, а наприкінці підкреслив «просто-таки відчайдушне втручання Соул».

— Підійди ближче, Соул, — обізвався з екрана батько. — Хвалю, не розгубилася. О, та на тобі лиця нема!

— Багато втратила праенергії…

— Не падай духом, закінчите програму — відпочинеш. І не треба на цьому зосереджуватись, зрозуміла? Робота — найкраще джерело енергії. — Старий спробував усміхнутись.

Соул відчула за собою чиєсь дихання, краєчком ока побачила художника і Фавні. На мить їй стало ніяково.

— Ми пройшли більше, аніж лишилось… От якби ще обіцяний мікроскоп…

У вухах Соул зненацька зашуміло, перед очима засіріла мла, і навіть власний голос звучав глухо, як за стіною. Хотіла ступнути до крісла, та забракло сили. Відчула міцні руки художника, що не дали їй впасти. Передихнула і аж тоді докінчила:

— Мені здається… якщо там… колись… з’являться хороші люди… то ми попрацювали не марно.

Батько щось відповів, щось запитував у Фанні, давав інструкції молодим людям, — Соул не дослухалась, її огорнула дрімота, дівчині приємно було відчувати тепло чоловічих рук, думки плутались: гени… фермент… безсмертя…

Так і заснула.

Озеро було напрочуд спокійне — жодної хвильки! — і Соул, що сиділа на носі човна обличчям до всіх, здавалося, ніби вони пливуть у небі. Он далеко внизу біліє хмарина. З кожним порухом весел вона гойдається, от-от хлюпне через борт.

Соул тішиться, як дівчинка. Ця біла хмарка, що нагадує далеку галактику, і золотий від осіннього сонця ліс на тому березі, такі любі обличчя друзів, — усе бадьорить, улагіднюе душу. От тільки вимушена бездіяльність… «Новий мікроскоп буде готовий не раніше, як через півроку, — сказав батько, — а тобі треба зміцніти…» Він, звичайно, має рацію, сутичка з диверсантом таки відбилась на нервовій системі, але ж і байдики бити…

— Соул знову думає про генетичні коди, — обізвався Мовчун.

Художник, налягаючи на весла, запитливо поглянув на неї.

— Коли впораємось з програмою, тоді… — Хотіла сказати щось веселе, але не вийшло, голос, несподівано для неї, пролунав кволо й сумно; всі знітилися.

— Ну… а багато ще лишилося? — спитала Фанні з корми. І додала, ніяково усміхнувшись: — Якщо це не таємниця.

— Які від вас таємниці? — знизала плечима Соул. — Програма, власне, завершена. Ми хотіли тільки внести ще деякі корективи до формули «Людина і біосфера». — Соул махнула рукою. — Все оце природне середовище зашифроване і відновиться… у сприятливих умовах.

— Як це може статися? — скинув бровами художник.

— Наші космічні кораблі, наповнені таким делікатним вантажем, шукатимуть планету з відповідними параметрами, вони так запрограмовані.

— А може трапитися… така планета? — з острахом докинула Фанні.

— Батько каже: в доступному для спостережень Всесвіті ймовірно є три мільйони планет, подібних до нашої…

— Якби ж то! — вигукнула Фаяні.

— І що далі? — не перестаючи працювати веслами, спитав художник. — Припустімо, наші апарати знайшли потрібну планету і засіяли її спорами життя…

— Далі почнеться генезис біосфери — ареалу для мислячої людини… Піде процес орозуміння середовища, виникне ноосфера… Тобто відбуватиметься інтенсивна взаємодія людини і біосфери. І от хотілося б посилити потенціал мислячих. Як тільки сконструюють новий мікроскоп…

— Що означає «посилити?» — поцікавився Мовчун.

— Продовжити життя людини. — Соул передихнула, глянула на друзів проникливим поглядом. — Продовжити… до безсмертя.

— Ого! — Фанні аж підскочила, і хоч вона була дівчиною тендітною, човен добряче хитнуло. — Оце так!

Але її захоплення поділяли не всі.

— Ви гадаєте, що їм саме безсмертя не вистачатиме для повного щастя? — Художник поклав довгі весла, наче птах згорнув крила. — Я читав фантазію про безсмертних, їхній долі не позаздриш. Стомилися від плину життя, отупіли, цілковито деградували.

— Правильно, в тій ситуації інакше й не могло бути, — поблажливо посміхнулась Соул. — Адже там ідеться про окремих безсмертних, випадкові мутації. А ми хочемо безсмертя не для поодиноких, а для всіх людей, для всієї популяції.