Василий Бережной: Лабіринт [науково-фантастичні повісті та оповідання]

— Та це ж золота мрія! — знову з піднесенням вигукнула Фанні.

Мовчун, обіпершись ліктем об коліно, подався вперед і тепер був схожим на коршака.

— Ну, це з якого боку подивитись, — сказав насупившись. — Людство, якщо воно десь… засіється, і так буде безсмертне. А процес передачі життя новим поколінням — найефективніший шлях розвитку. Інакше — застій, регрес.

— Що ви таке говорите? — невдоволено мовила Фанні. — Ти їх не слухай, Соул. Ба, які мудреці знайшлися. Безсмертя — це ж чудово!

— А ти уяви собі… — Мовчун повернувся обличчям до Фанні, хитрувато посміхнувся. — Уяви, що перед тобою вічність. Як би ти жила?

— О, — дівчина взялася в боки, — ти б за мною упадав сто років, ні, щонайменше — тисячу! Аж доки не заговорив би про кохання.

Усі засміялися, навіть Соул. У Мовчуна заблищали очі:

— І разом марнували б час. І так в усьому. Куди, мовляв, спішити? Ще встигнемо!

— Якщо серйозно, любі дівчатонька, — знову взявся за весла художник, — безсмертя спричинилося б до застою, і тут немає чого поправляти Природу. От якби додати совісті, чесності…

— Так, цих моральних якостей ніколи б не було забагато, — зітхнула Соул. — Але генами вони не передаються. Що ж до регресу за умов безсмертя, то я не можу погодитись з такою категоричністю… Творча основа людини визначається не лише запасом часу…

— Справедливо, Соул! Не поступайся, ідея твоя прекрасна! — проголошувала Фанні. — Відомо ж бо, що той найрозумніший, хто сам знає, що йому робити.

Дискусія, неначе вир, втягувала усіх до своїх глибин, та Соул більше мовчала, відбуваючись кволою посмішкою, їй просто бракувало сили, навіть ця прогулянка не допомогла. Аргументи художника і Мовчуна відфутболювала Фанні, аж ніяк не турбуючись про логіку заперечень. «Ні, це ні в тин ні в ворота! — вигукувала вона. — Не треба каламутити воду!»

Молодики тільки розводили руками.

— А що, нічого сказати? — торжествувала Фанні. — Тож схиліть голови і визнайте…

Мовчун милувався своєю галасливою нареченою, пасучи очима її вихиляси, і це їй вочевидь подобалося. Художник знову покинув весла і вже заходився малювати, коли почувся шум мотора — до них мчав катер. Олівець застиг у руці… Всі повернули голови у той бік, звідки линуло металеве дзижчання. Соул одразу впізнала білокрилу батькову «Чайку». Що ж трапилось?

Катер описав дугу і майже впритул наблизився до човна, розгойданого хвилею. Соул насторожено поглянула на батька, що стояв на борту, тримаючись за поручні,— напружений і тривожний.

— Що сталося? — не витримала Соул. — Від передчуття біди стиснулося серце.

— Є новини.

З катера перекинули дощаний місток, і всі четверо швидко перейшли на борт «Чайки». Човен було взято на буксир.

— Так от, — почав керівник Головного Наукового Товариства, коли всі зайшли до каюти і посідали в кріслах, — ситуація вимагає негайно здійснити Великий Запуск. Необхідно вже сьогодні завантажити три наші ракети біоматеріалом, щоб вони могли стартувати не пізніше, як опівночі…

Соул з подивом дивилася на батька.

— Чого раптом такий поспіх? Адже ви добре знаєте — Програма не завершена. Без мікроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.

— Мікроскоп буде ще не скоро, — зітхнув батько, — а війна…

— Війна?!

— Так, оголошена готовність номер один, війна може вибухнути не сьогодні — завтра, і тоді…

— Яке божевілля! — вигукнула Фанні. — Невже наша цивілізація скінчиться так ганебно?

— З хаосу ми вийшли…

— Безглуздя!

— Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракетодромах, отже, мусимо поспішати. — Батько обвів поглядом присутніх. — Сподіваюся, ви допоможете?

— Звичайно, — відповіли молодики.

«Війна… Руїни і смерть… Але це ж не стихійне лихо! Мислячі… Усе ж від них залежить, — скрушно подумала Соул. їй хотілося заплакати з розпачу. — Безсмертя… Невже воно не судилось людині?»

— А я ж так мріяла… — сказала з гіркотою.

— Нічого не вдієш, дочко. — У батьковому голосі бринів глибокий жаль. — І наші нащадки матимуть своїм привілеєм смерть…

Соул зовсім ослабла, не мала сили й говорити, тільки дивилась на всіх повними смутку очима. Відчувала спустошеність і порожнечу. Навіть закохано-тужливий художників погляд не зворушував її душі.

З катера кволу дівчину довелось виносити на руках.

…Її останній подих відлетів, мабуть, одночасно з тими ракетами, що в гуркоті і громі стартували з космодрому в міжзоряний простір, несучи насіння Життя.