Франц Кафка: Твори: оповідання, романи, листи, щоденники

Двадцяте століття породило небагато художників, шанованих сьогодні так, як і Франц Кафка. Одна з причин полягає в його абсолютній чесності, у безкомпромісності, в цілковитій відсутності пози. Письменників робить великими не тільки літературний талант, а й здатність відчути життя. Важливо не лише відгадати його таємниці, а саме його відчути, бо знання небагато варте, якщо ним володіє той, хто стоїть іззовні. Кафка ж завжди перебував усередині: був заглиблений у свій світ і вбирав у себе всю його тяжкість.

Можуть заперечити, що кафківський художній світ дрібний, тривіальний, безподієвий, жахний своєю агресивною абсурдністю, смішний своєю трагічною пародійністю. Але хіба немає в ньому схожості з тим світом, який усіх нас оточує? Із світу людей він перетворився на світ математичних чисел, де смерть — повсякденність, а убивство — професія, де загибель роду людського набула наукової перспективи і кінцеві світу перешкоджає лише власне його знаряддя — надлишок термоядерних бомб, де прогрес супроводжується екологічними бідами, здатними знищити й сам прогрес.

Зрозуміло, кафківський світ не копія цього, не «натуральний» з нього зліпок. Кафківський світ — ідея реального світу, його інакомовлення, його метафора. Тут напрошується порівняння з геометрією Лобачевського, яка в усьому аналогічна евклідовій, за винятком того, що криволінійна. І якщо математичний світ Лобачевського розширює уявлення про природу простору, то художній світ Кафки робить те саме з природою людських відносин, що склалися у двадцятому столітті, незвичайному якраз своєю «усередненістю», яка вже нікого не дивує…

Можливо, не було на світі письменника, у творчості якого власне життя й власна доля відігравали б таку вирішальну роль, як у Кафки. І не тому, що він чогось такого прагнув (навпаки, це завдавало йому тільки страждань), а тому, що так склалося. Та він і не розумів, напевне, до кінця всієї' вагомості, всієї показовості своєї долі, її начебто навпаки вивернутої «взірцевості». Але він це відчував, і тому з такою невсипущою увагою, з такою невтоленною цікавістю, з такою непідробною тривогою вдивлявся, вслухався і вживався в себе, в усі свої дивовижно банальні й до банального дивовижні обставини.

Кафка — письменник, створений своєю біографією. Якби він не мав такої біографії, то її слід було б вигадати. Адже «вибудував» для себе життя Гемінґвей — вигадував його і, вигадуючи, реалізовував: боксував, полював, ходив по морях, воював. Кафка, проте, ніколи не грав жодних ролей: важко знайти людину аж таку нехитру, людину, за всієї своєї непослідовності таку послідовну. Але на відміну від Гемінґвея в житті Кафки нема й на дрібку авантюрності: життя його належить до таких, які прийнято іменувати «міщанськими». Проте його життя таке лише назовні, всередині ж воно сповнене «пригод душі», це життя раз у раз вибухало трагедіями, що не поступаються тим, які свого часу стрясали царствений рід Атридів.

Франц Кафка народився 3 липня 1883 року в Празі. Його батько, комерсант середнього достатку, мав галантерейну крамницю, якийсь час родині належала й невелика фабрика. Герман Кафка, син сільського різника, здобув усе це сам, наполегливо долаючи злигодні. Його дружина Юлія походила з роду Льови, забезпеченішого й освіченішого, у ньому траплялися рабини, а один з братів матері Франца навіть був директором залізниць у Мадриді.

Франц закінчив німецьку гімназію та правничий факультет Празького університету. Відбувши стажування в окружному суді, він почав служити в страховому товаристві. Але вже через рік перейшов у напівдержавну організацію, яка страхувала виробничі травми. Нове місце служби виявилося й останнім: Кафка прослужив тут чотирнадцять років і 1922 року вийшов по хворобі на пенсію. Жити йому лишилося менше двох років, їх він провів частково в Берліні, частково в санаторіях і лікарнях. Помер 3 червня 1924 року в курортному містечку Кірлінг під Віднем. Похований у Празі.

Таким є, сказати б, офіційний curriculum vitae, що окреслює, однак, лише поверхневий шар життя Кафки. Все інше й головне звершувалося в глибині, навіть ніби десь збоку. У «Листі до батька» (1919) — у цій відчайдушній спробі порозумітися — син сказав, що прагнув «знайти професію, яка, не надто вражаючи моє марнолюбство, давала б мені змогу легко виявляти… байдужість і далі. Отже, сама собою напрошувалась юриспруденція». Іншими словами, йому придалась би лише така служба, котра не дуже заважала б літературним заняттям. Адже вони, й тільки вони, визначали, спрямовували все його життя, були його альфою й омегою, чимось більшим, ніж мета чи навіть місія. Він писав 1914 року Феліції Бауер: «У мене немає інтересу до літератури, література — це я сам, це моя плоть і кров, і бути іншим я не можу».