Лідія Гулько - Твори для дітей - оповідання, казки, сценарії

Серденько, літературні твори, які ти читаєш на дозвілля або вивчаєш, написані не сьогодні. Найновішим до десяти років, а найдавнішим… Наприклад, вісім поезій, що увійшли до «Кобзаря» Тараса Шевченка, побачили світ у 1840 році. Раніше, до Шевченка, літературні твори писали Іван Котляревський, Петро Гулак-Артемовський, Григорій Квітка-Основ’яненко, Євген Гребінка. Тебе, напевне, цікавить найперший художній твір, складений на Русі? Це «Слово о полку Ігоревім». Його склав невідомий поет у другій половині ХІІ століття.

Література поза часом. Але твориться на полі свого часу і відбиває його світло. Наприклад, твори, що увійшли в цей збірник, написала на початку ХХІ століття.

Ти звернув увагу на стиль сучасних казок, і загалом творів, адресованих дітям? Так, вони дотепні, іронічні, емоційні. Читати їх легко. Мої роботи такі самі. Але вони ще й пронизані слов’янським фольклором. У фольклор входять казки, пісні, билини, прислів’я, влучні вирази. Їх склали талановиті люди, що спокон віків заселяють наші землі. Знати їх треба обов’язково. У розділі «Науково-популярні речі» прочитаєш про історію паперу, буквара, безконечника.

Книжки є різні, на будь-який смак. Наприклад, у Всеволода Нестайка пригодницько-гумористичні, Володимира Малика – історичні. Мене з дитинства вабили серйозні книжки. Адже вони містять пізнавальну інформацію і викликають роздуми про світ, вічність, сенс життя. Отак, 13-річна Ліда прочитала всі книжки зі шкільної бібліотеки Жуля Верна, в 14 років – Герберта-Джорджа Уеллса, в 15 – Василя Яна.

Ти від природи допитливий? Мрієш бути легким і багатим, як вершки над водою? У такому разі ти мій однодумець, мій читач.

Прагну й тебе почути. Напиши мені листа. Моя адреса:

lidagulko@ukr.net

Приємного і вдумливого читання!

У Дмитрика, п’ятирічного хлопчика, зникла улюблена іграшка. Хлопчик довгий час не знає спокою: усе шукає пропажу. Килимок на підлозі загортав. І під ним улюбленої іграшки не знайшов.

Стоїть Дмитрик серед хати, кулачком тре очі. Сльози з них ось-ось річечкою ринуть. Аж тут дідусь у двері.

– Дідусю, ви не бачили мого воїна? – кинувся до старого Дмитрик.

– Я у хліві порався. Там кози мекають, свині рохкають і кури кудахкають. І жодного воїна, – відповів дідусь.

Хлопчик тупнув ніжкою.

– Я не про живого воїна, про іграшкового питаю!

– Он про що. І через це хлипаєш?

У очах хлопчика стоять сльози. Дідусь опустився на ослін. Дмитрика посадив на коліна. Повчав малого: Знайшов – не скач, згубив – не плач.

Дмитрик тернув бульку під носом.

– Це віршик?

– Ні, прислів’я. Хоча прислів’я може бути доладним, як віршик.

– Ой, здогадався. Ви придумали прислів’я, щоб я за улюбленою іграшкою не сумував.

– Прислів’я, Дмитрику, то народна мудрість. Ач, яке коротке, яскраве і соковите.

– Ніби ягідка суниці.

– Так. А ще крилате, мов би ластівка. Хтось мудро й доладно про щось сказав. Відтоді й живе вислів між людьми. Літає від хати до хати, від села до села. І великі міста не минає, у кожну домівку заглядає. Людям у нагоді стає.

– Дідусю, ви знаєте багато прислів’їв?

– Багато, – підтвердив дідусь.

– І мене навчите?

– Аякже! Навчу, якщо не хлипатимеш носом. Бо мудрим ніхто не родився, а навчився.

– Знову прислів’я! – радіє Дмитрик. – Коли я виросту, то всі книжки перечитаю і мудрим стану.

– Це правильно, бо книжка – маленьке віконце, а через нього увесь світ видно.

– А про ледарів прислів’я знаєте? Учора татко сварив Марійку. Казав, що на дискотеці вона кізкою скаче, а подвір’я замітати не хоче.

– Про ледарів? Та скільки завгодно! Український народ ледарів не любить. Атож запам’ятовуй:

До роботи плачучи, а до танців скачучи.

Ховається від роботи, як пес від мух.

Жвавий, як рак на греблі.

Дідова розповідь Дмитрикові дуже подобається. Він прагне побільше приказок знати.

– А про нашого Тарасика прислів’я знаєте? Братик дуже впертий. Надумає собі щось – і неодмінно зробить. Отак скаламутив воду, яку кури п’ють. Тараса мама за непослух не раз лупцювала.

– Тарасик таки впертий. Про таких кажуть: Хоч кілка на голові теши, а він своє. А впертюхи теж відмовку придумали: На мені покатаєшся як на їжакові .

Дідусь передавав діалог дуже кумедно. Дмитрик голосно сміявся. А про себе вирішив: «Ніколи не буду впертим». Він дещо згадав.