Лідія Гулько - Твори для дітей - оповідання, казки, сценарії

…Дмитрикові повіки зробилися таким важкими, що й не сила їх підняти. Хлопчик бачить себе на фестивалі, в далекому Іпрі. Грає приємна музика, лунає веселий сміх. Кругом, куди він, Дмитрик, не гляне, коти. Великі й маленькі. Різношерсті, різнокольорові, усяких порід. Сам він у масці чорного кота. Кучерява Оленка лагідно до нього усміхається.

Андрійко знімав із плечей шкільний ранець, перезувався в хатні капці та прислухався до голосів, що линули з вітальні. Кутиком ока помітив бабусин кошик, місткий, з однією плетеною ручкою. У кошику капустина, червоні яблука і целофанова торба, з якої вистромилось ажурне листя петрушки.

Бабуся жила у селі з кумедною назвою Мала Бугаївка. Але приїжджала до них часто і завжди з оцим кошиком. З порогу, зазвичай. голосно казала: «Привезла гостинці, щоб ви тут не пропали». Насправді, вона шпигала словами свого зятя, Андрійкового батька, що працював вільним журналістом. Тобто писав статті вдома, а потім, як він сам розказував, «гасав по редакціях і прилаштовував матеріал». Батько у відповідь під ніс буркотів: «На тобі, Боже, що мені негоже». Бабуся, звичайно, ображалась, але виду не подавала. Андрійко знав, що вона, вийшовши з електрички, стоїть біля метро, де з тротуару продає городину. А ту, що не в неї не куплять, вона привозить до них, як гостинці.

Хлопчик вибрав найкраще яблуко і відчинив двері.

– Добрий день, бабусю, – привітався.

Бабуся вдала із себе страшенно здивовану. Звернулася до дочки, Андрійкової мами:

– Ми так голосно балакали, що й не чули, коли дитина прийшла. – Вона змінила голос на солоденький: – Ходи, дитинко, до мене. Поцілую.

Андрійко дозволив себе поцілувати і приголубити. Щасливий, примостився біля бабусі, котра сиділа трохи боком до зятя, що працював за комп’ютером.

Хлопчик хрумкав яблуко і роззирався. Тато, не піднімаючи голови, клацав клавішами. Половину обличчя йому закривали затемнені окуляри, які він час від часу поправляв. Хлопчик про себе зауважив, що у тата зручне місце – навпроти дивана, у кутку, та ще й біля вікна. Хоч він і супив брови та мовчав, але однаково все бачив і чув.

Хвилину-дві ніхто не зронив ні слова. Бабуся випростала ноги й уважно оглянула в’язані з рудої шерсті шкарпетки. Зазирнула на п’ятки, чи не діряві. Вона обійняла Андрійка і безтурботно-радісним голосом запитала:

– Що новенького в школі?

Андрійко перестав жувати і часто-часто кліпав, пригадуючи оте «новеньке». Усе ж помітив, що тато заніс палець над клавішею і не опускав його. Міркував над фразою чи хотів почути відповідь?

Розказувати про свої успіхи та оцінки хлопчик не мав бажання. Він проковтнув жованку й бадьоро відповів:

– Сьогодні в нашому класі виступав музейник.

– Хто? Хто? – перепитала бабуся з кумедно зморщеним носом.

– Так називають наукових співробітників музею, – тихо, але з притиском пояснив тато. Він поправив окуляри.

Бабуся підшморгнула. Мама уточнила:

– З якого музею цей чоловік?

– Музею книги і друкарства України, – сказав Андрійко і хрумкнув яблуком.

– Аааа, той, що на території заповідника. У Києво-Печерській Лаврі, – пригадувала мама.

– Лаври? – зраділа бабуся. – Гарне місце. А у гарному місці і люди працюють гарні.

Тато поправив окуляри і заклацав, мов дятел, клавішами.

– Про що музейник розказував? – запитала бабуся.

– Про старі книжки, – відповів Андрійко і відкусив яблуко.

Він жував і водночас пригадував, бо усміхнувся. Не витримав, зіскочив із дивану. Стоячи серед кімнати емоційно розказував:

– Уявляєте, музейник припер із собою отакенну книгу. Називається Остромирова Євангелія.

– Євангелія? – перепитала бабуся.

Мама нашорошила вуха, а тато затримав у повітрі піднятого пальця.

– Так, Євангелія… Остромирова. Цій книзі аж 950 років. Учвляєте?

– Ай-я-яй, це ж треба, – шепотіла бабуся. Вона звела докупи руки і тримала їх біля підборіддя.

– А написав книгу диякон Григорій для родича київського князя Ізяслава. Того чоловіка звали Остромиром і був він у Новгороді посадником.

– Посадником, – повторила, похитуючи головою бабуся.

Андрійко розповів про стару книгу все-все, що запам’ятав. Він так захопився, що вільно рухався кімнатою і розмахував руками. Навіть не відчув, коли з його долоні вислизнув недогризок і впав на килим. Мама мовчки підняла недогризок, не зводячи з Андрійка погляду.

Хлопчик без паузи розказував:

– Уявіть собі, тоді, у одинадцятому столітті, писали без проміжків між словами, навіть без ком і крапок. Суцільним текстом. Класно! Мені б так писати!