В. Домонтович - Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Інтелектуальну й мистецьку біографію Віктора Петрова-Домонтовича можна вважати унікальною. Адже покоління двадцятих років проголосило свою відданість ідеям модернізації української культури, оновлення художніх, стильових засад і принципів. Від письменника вже не вимагалося служіння якимсь утилітарним політичним, ідеологічним завданням, справі визволення рідного народу тощо. Мистецтво мало взоруватися лише на засади краси й естетичної досконалості. Проте невдовзі тоталітарний режим поставив діячів культури перед жорстким вибором між роллю прислужника цього режиму — чи його жертви. Зрештою, перші здебільшого так само не змогли уникнути трагічної загибелі, як і другі, а слухняне продукування гімнів у будь-якому разі означало знищення коли не особи, то творчої індивідуальності.

Віктор Домонтович, чи не найпослідовніший український модерніст, не став ані колаборантом, ані жертвою, і його творчість двадцятих-сорокових років не має нічого спільного з соціалістичним реалізмом. Одним з улюблених його жанрів була романізована біографія, і саме життя цього письменника могло б стати блискучим сюжетом біографічного роману. Причому в особистій долі відбилися чи не всі основні колізії, які акцентуються в його прозі. Людина на рубежі епох, на середохресті різних культурних орієнтацій, людина кризової доби, котрій, як зізнається одна з героїнь Домонтовича, навіть подобається ходити по канату. Парадоксальність стає майже що життєвим і творчим принципом. Талановитий і різнобічний учений, незрівнянний ерудит, один з найяскравіших українських інтелектуалів XX сторіччя, Домонтович, однак, у своїх романах демонструє обмеженість і несамодостатність інтелектуального пошуку й раціонального знання, розкриває ірраціональність історії й людської поведінки. Розвідник, таємний аґент, він змушений жити на вістрі повсякчасної небезпеки, у ситуації, коли життя стає грою, а ставкою у грі є саме життя. Енкаведист, що цілком органічно почувався у середовищі українських письменників-еміґрантів. Радянський аґент, нагороджений за сумлінну службу високим орденом Великої Вітчизняної війни першого ступеня, — і водночас автор однієї з найгостріших книг про злочинну сутність радянської системи «Українські культурні діячі — жертви більшовицького терору».

Філософська проза Віктора Домонтовича здебільшого інтертекстуальна, він більше любить не аналізувати життєві ситуації, а реінтерпретувати вже так чи інакше апробований мистецтвом або історіографією матеріал. Його тексти часто пишуться, так би мовити, на марґінесах інших текстів. Можна, очевидно, стверджувати, що, розгортаючи історії життя видатних митців, політиків, учених, Віктор Домонтович здебільшого виповідав усе ж власні проблеми й сумніви. Його персонажі — це здебільшого люди, яким випало жити в період історичного перелому, роздвоєні, трагічно розколені особистості, що марно шукають синтезу. Біографія Віктора Петрова досі постає таємницею, що її нелегко розкрити, зашифрованим текстом, до якого важко підібрати відповідний ключ. Так само шифрованими, неоднозначними, іномовними бачаться і його художні тексти.

Цей філософ осмислює XX століття як кінець великого історичного періоду, Нового часу. У «Франсуа Війоні» простежено зародження цієї епохи, перехід від Середньовіччя до Ренесансу. Ван Ґоґ («Самотній мандрівник простує по самотній дорозі»), митець так само трагічний, м'ятежний і роздвоєний, репрезентує кінець цього п'ятсотлітнього циклу. Промацуючи кризові больові точки історії, Домонтович звертається до подій Великої Французької революції («Напередодні», «Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці»), трагічно-безнадійних спроб Пилипа Орлика втрутитися у велику європейську політику під час війни за польську спадщину в тридцятих роках вісімнадцятого віку («Приборканий гайдамака»), до початків українського національно-культурного відродження середини наступного століття («Романи Куліша», «Аліна й Костомаров»). Врешті, усі ці історичні дзеркала потрібні перш за все для стереоефекту, для всебічнішого осмислення власної епохи, Нашого часу як переломного, перехідного моменту до нової культурно-історичної ситуації.

Сам автор назвав своїм прозовим дебютом «Розмови Екегартові з Карлом Ґоцці», написані 1925 р.