В. Домонтович: Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

Обираючи сюжети своїх романізованих біографій, Домонтович також цікавився переломними, кризовими історичними періодами, складними, роздвоєними, непересічними особистостями, тими, хто «випадає» зі свого часу, випереджає його чи йому протистоїть. Цей жанр приваблював можливістю синтезу, поєднання елементів наукового й художнього дискурсу. «Аліна й Костомаров» (1929) та «Романи Куліша» (1930) — це твори, написані на основі матеріалів, зібраних Віктором Петровим для дисертаційного дослідження про Куліша. Саме тут виразно окреслилася тема алієнації, безґрунтянства, особливо важлива для його наступних романів. Пантелеймон Куліш — це «піонер з сокирою важкою» у безлюдній пущі, це національний пророк без нації, громадський діяч та ідеолог — без громадянства. Самопочуття людини, яка, за автохарактеристикою самого Куліша, «зійшла з рейок», опинилася на марґінесі епохи, — дуже цікаве й близьке людині рубежу двадцятих-тридцятих років, модерністові, що мусить якось адаптуватися до соцреалістичної епохи. Куліш суперечливий і непослідовний, це «людина без синтезу». Під пером Домонтовича Кулішева біографія також стає варіантом любовного роману. Авторові цікаво через стосунки свого персонажа з жінками, через його «педагогічну еротику» аналізувати психологічну й ідеологічну роздвоєність Куліша, його половинчатість, компромісність, намагання не так любити, як «просвіщати» жінок.

Незавершеною зосталася романізована біографія Марка Вовчка «Мовчуще божество». Але й попри незавершеність, це один з найцікавіших текстів у прозі Домонтовича. «Жоржзандизм» Марка Вовчка якось не вписувався у канонічний портрет борця з кріпацькою неволею й збирача фольклорних скарбів. Домонтович робить чи не єдину спробу деконструювати, розчаклувати-оживити іконописний образ. Марко Вовчок, цей «Моцарт любовних історій» шістдесятих років, легко долала умовності патріархального суспільства. Чи не кожен з чоловіків (і то видатних чоловіків-сучасників!), що були в неї закохані, бажав, аби ця незвичайна жінка належала лише йому. «Вона ж, — пише Домонтович, — бажала належати лише собі».

Розвиваючи мотиви «Дівчини з ведмедиком», автор і в «Мовчущому божестві», і в «Романах Куліша», і в повісті «Аліна й Костомаров» намагається простежити, як, через які чинники стиль епохи впливає на стиль почуттів, взаємин, любовних стосунків. Між іншим, такий аналіз «механізму» кохання також служить руйнуванню романтичного стереотипу божественної, вічної, невмирущої любові. У Домонтовича кохання стає частиною дискурсу, однією з мовних практик. Мова, наявні мовні засоби й загальноприйняті риторичні закони великою мірою визначають параметри любовного почуття, стиль, зовнішню форму любовного роману. «Кожна епоха, — підсумовував у післямові до тритомника Домонтовича Юрій Шерех, — приносить свої моди не лише в пошитті одежі й черевиків, а і в способах мислення й поведінки. Певною мірою вона визначає й стилі кохання».

Мала проза Віктора Домонтовича датована переважно сороковими роками. Серед невеликих романізованих біографій варто вирізнити «Франсуа Війона» та белетризовану оповідь про Ван Ґоґа «Самотній мандрівник простує по самотній дорозі». Вони присвячені митцям, чия творчість розвивалася, відповідно, на порубіжжі Середньовіччя й Нового часу та на межі, що відділяла Новий час від «Нашого часу», який в історіософії Домонтовича корелюється з Середньовіччям, а не з ренесансними цінностями. «П'ятнадцяте століття було початком нової епохи. Двадцяте її кінцем. В п'ятнадцятому столітті людство ствердило себе. В двадцятому столітті воно повстало проти себе. В п'ятнадцятому столітті воно усумнилося в Бозі, в двадцятому столітті — в собі». Війон — поет, що «опинився несподівано для себе на роздоріжжі двох епох». Досі поезія говорила про Боже, Війон був першим поетом, який оспівував земне, сьогосвітнє, занадто людське життя у всіх його трагічних протиріччях. Цей поет, якого суспільство штовхає на шлях злочину, прирікає на злигодні й голод, уже не мав віри ні в що, крім своїх віршів. Він закладав перші камені в той людський лад, який поступово витворювався в нову епоху.

Доля Війона так само трагічна, як і доля іншого генія переломного часу, Ван Ґоґа, котрому судилося втілити у своїх картинах болісне відчуття кінця епохи, коли цей трагізм завершення, вмирання старої гуманістичної культури ще не дозволяв побачити навіть віддалені контури нового культурно-історичного циклу. Розрив здавався кінцем, обривом, світ, не осяяний ніяким божественним началом, уявлявся непроглядною ніччю.