В. Домонтович: Дівчина з ведмедиком [Роман]. Болотяна Лукроза [Оповідання та нариси]

У романі є ще один персонаж, світовідчуття якого близьке до Зининого. Василь Гриб, людина «найнепотрібнішої» професії, філолог, що студіює лексичні й фонетичні зміни в українській мові XIV–XV століть, сповідує релігію антипрагматизму. Як і для Зини, для нього має сенс лиш недосягнуте. Те, чим можна володіти, втрачає принадність. Він мріє про «антитоксин практичності й тверезості», і пристрасний порив до мети, шлях до здійснення вважає важливішим для людини, ніж сама мета. Якраз дивакуватий Гриб єдиний зміг зрозуміти Зину. Він застерігає Іполіта Миколайовича від недовіри до дівчини. Бажання «захистити честь» жінки, яка віддалась чоловікові, через одруження, «щоб на неї не лягла жадна пляма людського злого поговору», оцінюється як «вираз невіри в її сили». Зина достатньо сильна, щоб не потребувати опіки з боку чоловіка. Це Гриб проникливо підказує надто тверезому й логічному в своїх розмислах Варецькому, що Зина, можливо, «віддалася не так із почуття кохання, як тільки з бажання знищити самий натяк на шлюб». І коли настоювати на шлюбі, «вона почне думати, що їй треба зробити ще якийсь дальший, ще дивовижніший крок, щоб повороту назад уже не було остаточно».

Зина цей крок зробила, навіть два. Вона «віддалась двірникові», стала повією, але всі ці спроби порвати з патріархальною жіночою несвободою оберталися лише новою залежністю. Шлях до звільнення, можливо, слід було шукати деінде. Фінал «Дівчини з ведмедиком» найпохмуріший, порівняно з іншими романами Домонтовича. У «Докторі Серафікусі» й «Без ґрунту» він ствердить, що шлях до свободи й самореалізації відкритий принаймні для обдарованої жінки. Цією можливістю скористалися і співачка Лариса Сольська, й акторка Вер Ельснер.

Втім, ця емансипаційна проблематика «нової жінки» пов'язана, як бачимо, у романі з ширшими концепціями модернізації культури, з підривом, деструкцією основоположних патріархальних цінностей і стереотипів. Уже йшлося про романний простір як простір гри. І в цю ігрову мінливість, взаємозамінність і взаємопідмінність включені усі поняття й цінності. Зинин емансипаційний радикалізм так само є предметом легкої іронії, як і патріархальна раціоналістичність її опонентів. Чи не найважливішим у творі є висновок про ірраціональність і неоднозначність усіх можливих тверджень, підрив однозначності, раціоналістичного модусу правди як таких.

Саме для цього в композицію роману введені дещо чужорідні, здавалося б, лінії. Розповідь про вбивство Буцьким своєї дружини пришита до основного сюжету білими нитками, без жодних спроб ті нитки від читача приховати. Але все ж це ще одна любовна історія у любовному романі. Микола Буцький, кохаючи дружину до самозабуття, хоче врятувати її від страждань. Не маючи ніякої змоги вилікувати смертельно хвору, він вбиває її, щоб уберегти від болю, і йде відбувати покарання. Ось, здавалося б, приклад цілковитого самозречення задля коханої людини, зразок чистої самопожертви. Але оповідач подає й ще одну версію того, що сталося: вбивство здійснене з корисливих міркувань, щоб не платити хворій дружині аліменти в разі розлучення, бо жебрак Буцький десь має приховане золото. З точки зору Варецького, обидві версії, зрештою, не заперечують одна одну: «Я ані на хвилину не сумніваюсь, що думка за можливі майбутні аліменти, за матеріальні пожертви, за скруту повинна була зберігатись у Буцького». З посиланням на Жоржа Дюамеля Варецький стверджує, що грошове питання завжди наявне і «тільки мільйонер може претендувати на святість».

Ця виняткова у своєму трагізмі історія, що демонструє відносність будь-яких етичних абсолютів, відтінена ще одною сценкою, яку можна вважати своєрідним інваріантом історії Буцького. Побачивши на вулиці літню жінку, яка турботливо супроводжувала на слизькій вечірній вулиці свою немолоду вже вагітну дочку, оповідач навіть позаздрив довершеній ідилії людського взаєморозуміння й любові. Проте й ці почуття легко здемаскувати, за турботами про дочку можна побачити і материнський егоїзм, прагнення уникнути необхідності піклуватися про неї в разі травми.

Концепція відносності усіх цінностей та імперативів, неминучість інтерпретаційного розриву в залежності від точки зору різних спостерігачів і поціновувачів у романі обґрунтовується й теоретично. Таким обґрунтуванням служить згадка про Мак'явеллі та описану ним історію Раміра д'Орко. Мак'явеллі з однаковим красномовством повчав, як бути доброчесним та як «піддурювати, зраджувати і вбивати», був «гарним сім'янином», «людиною великодушною й шляхетною» і водночас радником Чезаре Борджіа у роки вчинення тим найжахливіших злочинів. Якраз Мак'явеллі наголошував відносність таких умовних понять, як любов, милосердя, жорстокість… Любов буває виснажлива й сувора, «жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухості людини гуманної й лагідної». Ірраціональність історії людської поведінки однаково вражають.