Костянтин Москалець - Сполохи [Літературна критика та есеїстика]

Він наблизився до білої айстри, якось сміливо і шанобливо, присів біля неї навпочіпки. Не знаю тепер, скільки він там сидів, сім хвилин чи сім століть. Він сидів, не торкаючись її пальцями, тільки дихав. А вона відважно дивилася йому в очі. І були вони тільки вдвох у цьому безмежному, такому скороминущому, світі. Складаючи собою вищу єдність.

Есеїстика Костянтина Москальця з усією точністю та виразністю викшталтуваного образного письма утверджує ідею: суще є. Ця, здавалося б, найпростіша і найочевидніша ідея (адже, вже навіть за визначенням, суще — це те, що існує) є дуже важливою в контексті людської екзистенції, у ракурсі становлення людини і її дотичності до буття. Навколишній світ не «порожній», у ньому присутнє те, що є істинним та справжнім. Відтак важливо уміти розгледіти дійсно суще. Адже в такому баченні людина приходить до усвідомлення істинного, його сутнісних підстав; до розуміння світу і себе самої — як єдиного поля становлення буття. В есеї «Роса на рівнині Адасі» пастух і горлопан Сашко побачив айстру . Він вийшов за межі конвенційних житейських настанов і зумів відчути істинне; інтуїтивно збагнути те, про що свого часу говорив Гайдеґґер — «краса є долею істини». А отже, Сашко відкрив у собі того, хто здатен бодай на мить усвідомити справжні виміри людського буття, осягнути «вищу єдність» проявів істинного (і в цій єдності відчути себе). Незадовго до смерті Сашко став собою . Есеїстика Москальця у такий чи такий спосіб говорить про необхідність стати собою, наголошує на глибинно закоріненій потребі людини вийти на відповідний рівень філософсько-естетичного осягнення світу. Вона вводить у гідний контекст запитування, спонукає до розмірковувань та пропонує насолодитися технікою письма «вслід за пензликом» — вишуканого представлення асоціативного ходу думок та розгортання мінливих вражень, що постають унаслідок уважного споглядання явищ навколишнього світу (наприклад, «тонких обрисів весняного краєвиду»).

Істотною складовою цієї есеїстики є особиста авторська візія. Знову ж таки, сам жанр есе передбачає виразний вияв особистого начала. На початку своїх «Проб» (фр. essai ) Монтень попереджав, що його друзі знайдуть в цій книжці печать його вдачі та його дум. Й висловлював побажання, аби його бачили у його простій, природній і повсякденній подобі, без будь-якої вимушеності чи штучності, адже він зображує не когось там, а самого себе. Есеїстика Москальця вчить відкидати стереотипи сприйняття і мислення, заохочує до особистої рецепції та розмірковування. Адже відчути або помислити щось можна тільки в акті індивідуального зусилля. Так, Сашко зміг побачити айстру власне завдяки особистому вдивлянню. Особисте в есеях Мокальця — це не щось суб’єктивізоване, довільне та примхливе; а те, через що людина отримує відчуття трансцендентного, усвідомлює універсальні закони існування. Це те особисте, яке Ніцше називав «вічно неспростовним» і яке високо поціновував у філософських системах давньогрецьких мислителів.

На питання — «А що є істинним?» — Москальцеві тексти дають відповідь: «Усе, що засвідчує трансцендентальні основи існування, або певним чином сприяє усвідомленню цих основ; і що дає людині відчуття повноти життя». Отож, справді існуючою є біла айстра, у якій відображено ідеї краси та доцільності в Природі; роса на рівнині Адасі, яка потверджує проминання життєвих форм, і в той же час виявляє красу такого зникання, ставлячи питання часу; шорстке топорище, яке підказує, що «треба взяти гострий уламок склянки, сісти на ґанку й неквапливо шліфувати його до тих пір, аж доки дерево не стане таким лагідним на дотик, як пелюстки білосніжних лілей з Орлового озера»; запашний зелений чай на дні улюбленої, незмінної роками, чашки; «красиві» тексти Платона, які спонукають до внутрішніх діалогів про життя та смерть, етичне й естетичне; зроджена з любові мова, котра є живою, котра ви-мовлює світ, робить його приступним для свідомості, сповнює його знаками прояву чогось після-фізичного. Натомість неістинним, тобто неіснуючим, є все те, що породжено прагматичним або бездумним («одновимірним») поглядом на світ. До отого погляду на айстру Сашко дотримувався досить поширеної думки «тільки баби люблять цвіти», а отже насправді він не бачив квітки, бо між його очима (свідомістю) та айстрою було тьмяне запинало стереотипу. Квітка як така для нього не існувала.