Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

— Котичку мій бідний, — говорила до нього, — тепер ми вже без дому. І ти теж, певно, вже ніколи не матимеш затишного куточка, ні такої вигоди, як досі. І тебе я тягну в бездомну мандрівку, без завтра і без пуття.

Володко притулився плечем до плеча дружини, гладив її руку, що лежала у Биця на голові, потім переводив руку на Бицьову спину й злегка гладив її. Бицьо тоді відчинював ротик, але ні звуком не відзивався. Здавалося обом Стрільчукам, що став він їм ще дорожчим, як досі. Він був символом дому, сім'ї, щоденного життя.

Та чи добре вони зробили, беручи його з собою?!

Пізній вечір западав над Краковом, як Стрільчуки станули на порозі житла Буківських. Вітались приязно з господарем — Мілько був дуже схожий на Віру, був її племінником. Він усміхався радісно, як тоді, коли приїздив на свята відвідувати рідних. З Польщі — на Україну. З-поза його спини виглядала чорнява, круглолиця Люся і біля неї дівчинка Галя, чи теж Галінка. Їх Стрільчуки бачили вперше; родичі знайомились з цікавістю.

Привітавшись, Віра випустила з торбини Биця. Він вистрибнув на землю й цікаво розглядався по чужій хаті й чужих людях.

— І кота ти привезла з собою?

На обличчі в Люсі видніло явне незадоволення, а навіть страх.

— Не бійся, він чистий котик: оце його бляшана скринька і поладнує він свої справи тільки раз денно до неї, після чого я винесу його клозетик на ґанок і в хаті ніхто не помітить, що є кіт, — запевняла Віра швидко.

— Так, але що з ним робитимеш далі? Чи ти уявляєш собі, що ти могла б їхати з ним до чужих, так от скажімо до Відня?

Мілько побачив, що дружина виразно незадоволена, не лиш з приїзду родини, але й з кота. Тож старався якось справу злагіднити.

— Ти не знаєш Віри: вона пропадає за звірятами, а зокрема за котами. Про цього свого любимця писала в кожному листі, і коли я бував у них, то вона завжди розповідала про нього чуда. Тож не дивуйся, що не залишила його.

— Знаєш, Люсю, він як моя дитина, і я довго боролась з собою — що робити і таки взяла його, бідного, з собою, — оправдувала Віра свій вчинок.

— Може большевики не підуть далі, — заспокоював Мілько, — тоді вони вернуться до хати. Врешті, це їх справа.

Буківські дали Стрільчукам одну кімнатку, до якої заходилось, проходячи через їхню кімнату. Кімнатки вони не вживали, бо тяжко було в воєнний час опалити, і там були Люсині меблі, що дістала на придане, і шафи з одягом. Стрільчуки примістились в кутку кімнати на двох залізних, складаних ліжках, і навіть Віра зробила собі кухонку, на своїх скриньках поклавши електричну плитку. Зразу ж помітила, що як менше ходитиме до кухні, то краще. Ясно, що в тій же кімнаті зажив і Бицьо. Він прийняв зміну на диво спокійно й з розвагою. Може тому, що вже їздив з господарями на село. Певно думав, що швидко повернуться як тоді. Та врешті: чи ми знаємо, що думають і відчувають наші малі приятелі? Як би не було: він, привичний ходити по кількох просторих кімнатах, тепер обмежився виключно до одної маленької. Інколи тільки з привички йшов за кимсь з господарів, коли йшли до кухні. Та й це швидко покінчилося. У чужій хаті він жив вже виключно життям господарів і з ними. Не було вже ні дзвінків, ні чужих пань, ні телефону, ні кухні з Зоською. Була одна кімнатка і двері, за ними діялось завжди щось, що його застрашувало. Там неподільно володіла Галінка. Вона всупереч матері зараз же ввечорі заявила:

— Он пєнкни і я ґо кохам.

Одним з перших завдань Віри було роздобути для Биця харчі. То ж зараз же вранці, коли Володко укладав речі й скриньки, вона вийшла з хати, щоб пошукати для нього м'яса.

З меншої, бічної вулиці вийшла швидко на велику й дуже рухливу, по якій їздили трамваї й був великий коловий рух. Місто було чисте, його жителі ввічливі й приязні. Склепів було багато, всі повідчинювані і всюди було повно краму. Обслуга ввічлива як давніше до війни було і в нас. Пізнати, що ні місто, ні люди не зазнали війни й лихоліття. Життя тут мало всі вигляди довоєнного і навіть більше того: його пожвавлював наплив війська, різнородний народ, що приїздив звідусіль, добрі торги й воєнна гарячка, що висіла в повітрі.

Віра побачила склеп з кінським м'ясом і вирішила спробувати чи не їв би Бицьо того м'яса. Воно на вигляд і запах було прегарне і Віра купила трохи м'яса.

Вдома Віра застала таку картину: Бицьо сидів під дверима кімнати Стрільчуків зіщулений і дрижав, наче в пропасниці. До нього підходила Галочка і складала губки до наймилішої усмішки, чи може поцілунку, й простягала ручки та кокетливо перехилюючи голівку говорила: