Софія Парфанович - Вірний приятель. Оповідання з життя домашнього кота

— Бицю, я цє кохам! — і старалася взяти його на руки. Побачивши Віру, Бицьо відчинив ротик зі скаргою, наче дитячим квилінням. Такої скарги від нього ще ніколи ніхто не чув, але ж він ніколи не був у такому безвихідному положенні і ще віч-на-віч з новою небезпекою: дістатись у руки дитині.

— Галюсю, — просила Віра — не бери його до рук! Він дуже боїться чужих людей, а зокрема дітей, бо від них він зазнав багато лиха.

Віра розказала Галочці про Бицьову хворобу. Але Галочка, привична до того, що її забаганки й бажання всі вмить виконували, тільки потрясла кучериками й сказала:

— Але ж я його люблю і він мусить бути мій!

Вже в своїй кімнаті, годуючи Биця свіжим м’ясом, що його він з'їв залюбки, Віра слухала, як Володко їй розповідав, що Бицьо пішов за ним до кухні, і Галочка зажадала, щоб він з нею залишився.

— Я залишив його на спробу. Мусить же і він вкінці привикати. Хто ж знає, де й як нам і йому прийдеться жити?

— Це правда, але Бицьо ніколи не забуде того, що йому діти заподіяли, і ніколи не привикне до них — журилася Віра. Журба про майбутнє, так їхнє, як і Бицьове, налягла тягарем на її душу.

Їсти отже Бицьо мав що. Кінське м’ясо було недороге, завжди свіже й смаковите. Інколи аж людям кортіло його їсти, головно, коли його обварювали, щоб збереглось на наступний день. Тоді пахнуло принадно, краще як волове.

Якже виглядав Биців день у чужій хаті? О! Ви нагадуєте собі, як виглядали ваші дні на зупинках вашої мандрівки. Ви ходили кудись за чимось, ви зустрічали когось і з кимось говорили і чогось чекали і кудись вибиралися. Ясно, що Бицьо того всього не робив. Але він нудьгував, як і ви, і почувався в чужій хаті, як і ви в чужих. Поснідавши смачно, він сідав собі на якусь скриньку та приглядався життю господарів. Здавалося, що він задоволений, коли хтось з господарів, чи теж вони обоє, був удома. Тоді старався вміститися у одного з них на колінах чи на ліжку, або таки сидів на столі й приглядався, що роблять. Часом, своїм звичаєм, нюхав їх і його малий вогкий носик доторкав любовно чола, очей, носа, брів, лиця — як за давніх часів. Мабуть, він так запевнювався, що щоб не діялося, його господарі є такі ж і незмінні і завжди ті самі. Вони ж обоє любили це дома, а тепер воно сповнювало їх ніжністю й ще більшою любов’ю до їхнього приятеля. Він і мала рослинка, яку Віра взяла зі свого вікна, були живими частинками батьківщини і дійсними жителями їхнього, такого милого колись дому. Рослинці ще діялось найкраще, бо вона станула на вікні і, як звичайно кактеї, не проявляла багато життя і не мала ніяких вимог поза трішки води.

Гірше було з Бицьом. Простору до ходження він мав мало, дуже мало. Тож посидівши трохи, він зістрибував на землю і взявшись за брокат Люсиних фотеликів, простував собі лапки. Щось, чого ніколи не робив удома. Очевидно, що помітивши це, Люся обурювалася — бо й хто ж міг би тішитися, коли його прегарні речі дістають шрами від котячих пазурців? А ще коли того котика не вільно вдарити ні навіть настрашити! На щастя, оце брокатове сидження було рухоме, і Стрільчук заступив його дошкою. Краще було сидіти на простій, твердій дошці, але своїй. І Бицьо міг вже собі виправляти пазурці скільки хотів.

Навчився він теж чогось, що мабуть знав у ранньому дитинстві: гратися м’ячиком. Одного дня Віра помітила, що він підганяє папір і ловить його, потім те саме зробив з клубком ниток. Тоді вона купила йому м’ячик і він бігав за ним, як мале котеня. Коли м’ячик закочувався, Бицьо відшукував його під ліжками і під столом та зц скриньками.

— Бідний мій Бицьо, навчився на старість ловити м’ячик. Він же ж не мав радісного, котячого дитинства й не знав, що таке іграшки й збитки. Алеж: чи навчиться він жити без господарів і добувати собі харчі, як справжній кіт? Думаючи про те Стрільчуки журилися і з журбою поглядали на любимця.

Стрільчуки готовили снідання в своїй кімнаті, потім щось ніби прибирали її, інколи Віра виходила щось купити і вже наближалося полуднє. Тоді йшли до Комітету на обід, не так, щоб їсти цю юшку чи якусь саламаху, як щоб зустріти знайомих. Там завжди було їх багато з різних частин України і вони завжди питали один одного: що чувати? І завжди хтось приносив вістку, що большевиків он-он вже десь то німці побили чи поб'ють і що швидко всі повернемо додому. Правда, нові втікачі приносили нові тривожні вістки про жахіття війни, про знущання одних чи других над тими, що залишилися, або їх захопили воєнні дії. Тож обід тягнувся довго, бо найчастіше виходилося із знайомими на Плянти, сідалось на лавку й приглядаючись життю міста, слухалося як говорили різне, з чого й так пуття не було. Так ось були то виняткові часи, коли люди, що привикли працювати й поспішати ціле життя, тепер байдикували бездільно. І балакали, балакали й балакали.