Сергій Дячук - Біла ріка

— Ну що? Давай, закуримо, шураві, по одній. Іван хоч вже й кидав, але не зміг відмовитись.

Присів біля десантника.

— БМП на фугас налетів. Добре, що на броні був. Тих, хто був всередині, розмазало.

Вони мовчки курили й дивилися на людей, які проходили повз них, кудись поспішаючи. Катя відійшла вбік і мовчки чекала, склавши руки, й сумно дивлячись на чоловіка з «земляком». Іван загасив недопалок, кинув в урну. Підійшов до жінки, прошепотівши їй щось на вухо. Катя дістала з сумочки гаманець. Іван тицьнув, прощаючись, двадцять п’ять рублів ветерану.

— Тримайся.

— Добро, — сумно всміхнувшись, відповів десантник.

Цього весняного, по-літньому теплого дня в полку відбувалися навчання зі стрільби. Навчаня були особливі, бо на озброєння — замість гвинтівок та карабінів СКС, — прийшли автомати Калашникова. Весь офіцерський склад, а також прапорщики і солдати мали опанувати цю нову зброю.

Стрільбище було розташоване недалеко від казарм, й було загороджене валами. На колодах вішали мішені. Кулі застрягали в деревині. Потім їх виколупували хлопчаки з військового містечка і хвалилися один перед одним між уроками в БСШ № 5, де навчались здебільшого діти військових. Але найжаданішою здобиччю були для них пусті гільзи, — содати ретельно визбирували їх у траві після занять, та іноді школярам таланило на такі знахідки.

Офіцери повлягались на розгорнуті плащ-палатки і почали стрільбу по мішенях одиночними пострілами. Іван стояв за столом, швидкими вправними рухами споряджав боєкомплекти, складав рядком ріжки, пофарбовані червоною фарбою. Молодому лейтенанту, який допомагав йому, не вдавалося швидко заряджати патрони, — він увесь спітнів і час від часу здивовано дивився на «прапора». Іван, позираючи на стрільців, лише всміхався собі у вуса, часом стримуючись, щоб не засміятися: це й справді було для нього кумедне видовище, коли хтось «особливо вправний» не міг перезарядити автомат.

— Командири… — прошепотів сам до себе Іван.

Офіцери роздивлялись АК, мов індіанці люстерка. Тоді один з молодших офіцерів, побачивши зверхню реакцію Івана, знервовано крикнув йому:

— Може, товариш прапорщик покаже, як треба?!

І кинув йому автомат. Іван спіймав АК і тут таки перезарядив, зауваживши:

— Товариш капітан! Поганий приклад подаєте солдатам. Так зі зброєю… Не по уставу!

— Да в жопу той устав, — і, кивнувши на шергу бійців, докинув. — Ви таки нам всім покажете, як треба.

Іван спокійно запхнув три заряджені боєкомплекти собі за портупею, поклав АК собі на руки, мов дитину, кивнув бійцю, щоб той збігав і поміняв мішень на нову. Присутні з недовірою перезиралися. Іван міцно притиснув автомат до лівого плеча, бо був шульгою, й почав стріляти. Здавалося, гільзи не встигають вилітати. На обличчі Івана лише ледь посіпувались вилиці. Було в його вигляді щось войовничо-епічне, як у всіх людей зі зброєю, які пройшли війну.

— Даа, прапор красавчик! Як лупить! — перешіптувались бійці.

Коли перший боєкомплект закінчився, він швидко дістав другий і продовжив розстріл мішені, від якої вже майже не лишилося й сліду. Автомат хоч і ходив трохи в його руках, але кулі точно летіли в ціль. Тріски з колоди розліталися врізнобіч, разом із залишками повністю розшматованої мішені у траву полетів другий розстріляний ріжок. Іван знову замінив магазин. Він робив це так видовищно і швидко, що стрільба тривала майже безперервно. На третьому ріжку автомат перегрівся і почав «плюватись»: деякі кулі ліниво падали за декілька метрів у траву.

Іван поклав автомат на коліно, від’єднав ріжок, поклав на стіл. До нього підійшли офіцери.

— Ну, Іване, даєш! Ось що значить досвід!

— Як то кажуть, нема нагоди, щоб не випити! Сьогодні треба обмити цю справу! — потираючи руки, сміявся молодий лейтенант, політрук Богуслав, який щойно після повернення Івана з Афганістану потрапив до частини.

Повертаючись зі стрільбища, за «коробкою» солдат йшли офіцери.

— Чули, в містечку баби Шаповалова побили?

— Да ти що? Да ну! Не брешеш? — Да, правда! Командир не дозволяв нові гаражі біля багатоповерхівок зводити, то баби збори влаштували. Прийшов Шаповалов, — то вони командира там і затисли.

Офіцерів така новина вразила, — всі дружно загигикали.

— Кітель порвали, погони відірвали, кашкет десь аж за сарай закинули!

— Ага, таки правда! Моя вчора вечером бачила, як він у такому вигляді додому повертався!

— Дааа, бл…дь, приїхали… Цілого полковника…