Сергій Мисько - Альбінос, або Ідеальний текст

«Чому б не впровадити подібні заходи для всіх професій? Наприклад: клятва журналіста чи клятва педагога? Не завадило б додати трішки екстриму. Наприклад: з ритуальними танцями навколо церемоніального багаття аби вшанувати своє вельмишановне, професіональне я. Унікальний, резервний варіант. Взагалі, текст даної клятви застарів і настільки не ідеальний… Так і кортить змінити, додати або взагалі переписати.

А в тім, не тільки професій. Нащо плодити латентних зрадників? Є безліч претензій. Якщо так піде й надалі, то потрібна клятва для закоханих. Не тільки шлюбні обіцянки. Бо для деяких любов перетворилася на справжнього ворога. Серед цих деяких і я. Тобто, не зайва клятва бути ворогом для свого ворога. Точно. Отже. Конче необхідна загальна клятвенна повинність. В кінці-кінців, клятва громадянина чи просто людини. Універсальна, в якій означено всі аспекти. Ні, не людини розумної. Це тупо. Нудно бути якоюсь там людиною розумною. Буцімто ми й досі маємо сумнів на привід своїх можливостей. Хоча. Ну тоді вже просто: людини. На крайняк», – Славко Тарілка тасував схвильовані думки, добряче скуйовджені епохальним торжеством.

Він та ще деякі неофіти, із числа випускників, попри обіцяну напередодні директору коледжу достойну поведінку, заради підтримки протокольного регламенту заходу, лишень на загал зухвало мімікрували урочистість: емоційно, але беззвучно відкривали роти, демонструючи єднання з основною масою, що повторювала текст клятви…

Традиційно й покірно виконувався сумнівний ритуал, як дань обраного шляху. Хоча ця формальність з часом зовсім втрачає первозданний смисл. Так звана клятва Гіппократа прозвучала нерівномірним відлунням гомону натовпу випускників медичного коледжу. Мало хто з присутніх достеменно розумів істинний смисл повторюваного тексту.

Того року весна прийшла напрочуд рано, щоправда й без помпезних урочистостей і претензійних заяв на панування. Календарна зима ще не пережувала кілька холодних днів, а наразі їй вже прозоро натякнули аби вона безапеляційно поступилася. її наступниця, ніби навмисне уникаючи особливих церемоній, планомірно прибирала прояви крижаної вакханалії.

«Якщо не бажаєш бачити в цих змінах особливого змісту, то це твої проблеми», – скажуть невиправні романтики і тонкі душевні натури з поетичним підтекстом. Віднедавна до цієї когорти намагався не бути причетним і Славко Тарілка.

На цьому сакраментальному зламі пір року, Славко закінчив фельдшерське відділення медичного коледжу в складі спеціальної групи військового призначення. Перспективи вимальовувалися доволі прозорі. На горизонті майоріли зелено-сірі барви слів, написаних долею, чіткими й рівними літерами: «Весінній призов». Славко Тарілка цілком і повністю усвідомлював важливість військової служби, тому ця перспектива не була для нього тягарем чи примусовою повинністю. Справжній чоловік має бути воїном в разі потреби…

Диплом «на руках». Випускник Тарілка жваво обговорював, тепер вже з бувшими, одногрупниками план дій на сьогоднішній вечір і водночас прикидав свої автономні варіанти буремної ночі.

Приступили до основного етапу святкування звісно ж опісля так званих обов’язкових непротокольних етапів, як то взаємні поздоровлення, вітання, бажання, тости. Як же без цього. Але поволі вечірка перейшла у фазу буйства свідомості й тіла в стані алкогольного трешу без чітких кордонів дозволеного. Ну і звісно без належної оцінки реальності та подальших наслідків.

Дві хмільні каністри: двадцятка вина і пятка самогону, успішно робили свою справу. Не минуло й години, як ця строката компанія забула про плани на майбутнє та перспективи поворотів долі. Всім весело і приємно. А чого його ото комизитись.

Тридцять організмів в полоні душевної атмосфери віддавали розвагам всю енергію. Тим більш, що бачать вони одне одного чи не востаннє. На ранок роз’їдуться по домівках. А зараз не на часі вмикати гальма…

А насправді, так зване, творче життя Славка Тарілки почалося з відвертої брехні. Проти неділі, по полудню, в старезному будинку по вулиці Водонепроникній, господарем якого була місцева вчителька географії і поеткою по сумісництву, вельмишановна панна Клавдія Яківна Привезена.