Сергій Мисько - Альбінос, або Ідеальний текст

– Вадик не я. Він, – спробував виправити ситуацію Костик, вказуючи на брата.

Привезена знову взялася рахувати монети, але мабуть таки вкотре збилася з ліку.

– Не мели дурниць. Чи я не знаю, що Костик розумніший, а Вадик спокійніший… Так. Знову збилася. Мені вже по коліна переліченого тричі вашого дріб’язку. Все, я рахувати не буду. Чули? – вона знервовано блимнула на похилені руді голови братів Гудимів.

– Чули, чули, чули, чули. – спробували виправдатися приколісти.

– Замовкніть вже, однакові. Від цього завивання в мене гикавка знову починеться. Попереджаю: більше такого не буде. Ще раз і вижену під три чорти. Знову приперли торбу круглячків. Шукайте житло де інде.

– Зжальтеся, – перепросив Костик. – Ми. Ми хотіли, як краще. Щоб у вас було багато грошей. Це ж практично мрія кожного: купа грошей. Чи не так?

– Дотепно. За це вас, гульвіс і жалію. Купа грошей? Це ж треба таке утнути. Тут одне з двох: чи в триньку виграли, чи під церквою жебрували, – Привезена не могла приховати задоволення від вдало придуманої відповіді, її посмішка на всі вставлені тридцять два (добра половина з яких була золотими), осяяла кімнату жовтими відблисками. – Тільки одне прохання відповідайте по черзі – не дуетом.

– Ні, це наші кревні. Тепер ваші не менш чесно пораховані. – Вадик дістав запальничку.

Полохливий вогник обпалив кінчик папіроски, затиснутої між великим і вказівними пальцями Клавдії Яківни. Потребувалося лишень потягнути повітря через тютюн аби перші клубки диму сповили її задоволене обличчя.

Все ж було помітно, цю жінку терзають якісь душевні муки. Чи якась хвороба причаїлася в її нутрі і потроху їсть життя, перетворюючи ще не стару жінку на ходячого мерця. Але вона намагалася не подавати виду. Останнім часом дозволяла своїм квартирантам вільні висловлювання і не притаманні її віку жарти. Привезеній, будь що кортіло хоча б на якийсь час забути про своє найближче і невідворотне майбутнє.

– Облиш. Я на голодний шлунок не палю. Це я так, заради понту. Відволікає від негативних думок. Вадику, твоя черга. Озвуч свою версію. Де назбирали і чому запізнилися на цілу добу. Може кіоск пограбували?

Костик витягнув руки з кишень потертих джинсів аби жестами додати вагомості словам:

– Я Костик, але це в даному випадку не принципово. Ви теж нівроку. З гумором все на місці. Яка церква? Яке: пограбували? Ми праведні атеїсти одноосібники. Останнім часом стипендію видають дріб’язком. Та ми вам ще вчора ввечері хотіли віддати. Не пам’ятаєте? Ви навідріз відмовилися. Сказали, що гроші потребують світла і тиші. Ніякої тіні й шуму.

Хлопці дійсно вчора впіймали за хвоста синього птаха картярського щастя. Їм фортонуло, як ніколи. Напередодні вони програлися вщент. До останньої копійки. Навіть залишені для розрахунку гроші за житло. Аби відігратися взяли в борг у Славка і… Фортуна їм лагідно посміхнулася. Щоправда до повної суми не вистачало трьох рублів – борг Славку. Тому вони вирішили не міняти виграш на паперовий еквівалент. Мали надію, що вже стара і підсліпувата жінка в кінці кінців втомиться рахувати і прийме все за чисту монету.

– Я вам таке скажу. Який дурень на ніч борг віддає? Всі розрахунки тільки зранку. – Попри вдавано незадоволене буркотіння, вона облизувала губи. завжди так робила, коли відчувала кайф від якогось процесу. Наразі цим кайфом був лік грошей. Але вона вже втомилася і було помітно, що номінал монет її вже мало цікавить.

Привезена мала клопіт здавати житло студентам медичного коледжу. Попри досить таки не погану і не досить хорошу, а, як вона сама вказувала при розмові з колегами по роботі: більш-менш пристойну зарплату вчителя; їй не вистачало на поточні витрати. Тобто життя для неї виписувало індивідуальний кошторис. Додаткові розходи на боротьбу з невидимим ворогом, що причаївся в її організмі і повсякчас волів перемогти… А ще допомагала доньці. Вона сама виховала аж трьох доньок. Дві вже дорослі, заміжні і дають собі раду. Але менша Зоряна ще потребували фінансової підтримки, бо навчалися в обласному центрі на ветеринара. Чоловіка в неї з роду віку не було. Холостячка. Всі діти від різних, випадкових партнерів.

– Ви рахуйте, рахуйте. А то прорахуєтеся, – підкинув Костя. – Підрахунок любить тишу, як кажете ви і наш математик Борис Іванович.

Славко хотів було привітатися, як за звичай, вигукнувши: «Привіт лунатикам». Але Костик застережливо притулив вказівного пальця до губ і засичав: