Сергій Мисько - Альбінос, або Ідеальний текст

– Ц-с-с-с.

– Дев’яносто. Скільки там? Не дай боже збилася. А разом це. А скільки ж було? Три купки, а в кожній купці по. Чи навпаки? Знову про корову. Хто там ще? – Вона повернула голову в бік Тарілки.

– Дев’яносто дев’ять. А далі сто. – випалив Вадик. – Все точно копієчка в копієчку. До гадалки не йдіть…

– Сто? Грець з вами. Хай сто, бо я вже втомилася. Ніби все. Всі вільні, – менторським тоном заявила Привезена. – О, Славунчик-красунчик, прийшов. Стоїш, мовчиш. Вітатися тебе не вчили?

Славко нарешті відчув «шпарину» в насиченому спілкуванні цієї строкатої компанії і випалив:

– Доброго ранку, вечора, дня, тощо. Яка пора доби вам найбільш до вподоби? Я милувався процедурою підрахунку. Чарівне дзеленькання. Навіть, ба більше, мелодія! Неперевершено. Мене захопило. Мене відвідало. Хоч віршика про гроші складай. Наприклад. Гроші, як воші. Воші, як гроші. Ніби хороші і ніби шкідливі. Коли вошей багато свербить голова. Коли грошей багато – пуста голова. Ого.

У вікно забарабанив дощ. Отак зненацька, серед ясного, сонячного неба.

– О, з неба капотить, – сумно констатував Вадик. – Сліпий дощик.

– Хай іде. На нього земля є, – заявила Привезена. – Що це було? Невже вірш, Славку?

Тарілка нещодавно дізнався, що вчителька, на додаток до всіх чеснот, ще й поетеса. Красномовний псевдонім Абпорт, свідчив про неабиякий творчий потенціал і нестандартний підхід до справи віршоскладання.

Славку випадково потрапила до рук місцева газетка з публікацією поезій цієї неординарної жінки, яка вдома полюбляла носити навиворіт сукні й халати. Навіть зимове пальто, яке їй дісталося разом з іншими речами у спадок, згідно заповіту, від двоюрідної тітки із Польщі. Речі було доставлено у лютому цього року згідно адреси, вказаної у заповіті. І чомусь були вивернутими. Скоріше їх перевіряла служба безпеки на привід заборонених артефактів. А опісля перевірки так і залишили вивернутими. З того часу вона й взяла за моду носити все навиворіт, але тільки вдома аби не привертати й без того прискіпливої уваги оточуючих до її тонкої душевної натури.

Вірші публікували у місцевій газеті «Круті береги». Численні публікації додавали творчої наснаги поетесі Абпорт… Вона цим фактом віднедавна вихвалялася і мало не примушувала своїх квартирантів насолоджуватися її творчістю. Інколи, щойно написавши черговий шедевр в захваті читала поетичні рими вголос. Виразно, чуттєво, але брати Гудими тільки заради ввічливості вислуховували ці тиради.

– Скоріше про наболіле. Несвідомий експромт.

– Ти теж поет? Чому мовчав.

– Поет і не соромлюся цього. Сьогодні прем’єра. Я вперше декламував свою творчість.

Брати Гудими здивовано перезирнулися, бо знали, що віршик склав не Славко. Це колективна творчість команди «квк» їхньої групи.

– А ну, сідай поруч. Ось тут на цей стілець. – Вона кивком голови вказала на старий, обшарпаний виріб з дерева і ржавого залізного дроту. – Обережно. Обережніше. Він трішки кульгавий. Припадає на всі ніжки. Сідай на край і тримай спину рівно. Це я… Мій не запатентований винахід. Просто і дешево. Замолоду ще. Для фігури. Аби рівна спина була і шляхетна постава…

Славко бережно вмостився краєчок запропонованого стільчика.

– Поговоримо? А ви вільні.

– Та звісно. – Почухав потилицю Вадик.

Костик тільки задоволено посміхнувся і змовницьки підморгнув Славку.

– Чули? Все зійшлося. Копієчка в копієчку. Все, що дали. Я навіть пробачу вам три карбованці. Відпрацюєте в палісаднику. Прорвете редиску. А обдурити мене – даремна затія. Я вас наскріб бачу.

– Вибачте нам. Ми більше не будемо. – Брати стали поруч, опустивши голови.

– Подякуйте Славку. Він серед нас, мов світлий промінчик, що розігнав темну сутність і вказав нам шлях до щастя. Брехуни. Але прощаю. Я сьогодні добра. Ідіть покуріть на свіже повітря.

– Там ще йде дощ. – промурмотів Вадик. – Здається.

– То візьміть парасольку. – Привезена підійшла до вікна. – Хоча не треба. Вже не йде. Стоїть. То зі стріхи крапає. Ми поговоримо кілька хвилин. Не довше. Підете доїти своїх дівок. Ще встигнете на свої гульки.

Однокурсники поволі вийшли з кімнати покурити на терасі під шум стоячого дощу та обговорити варіанти дозвілля на цей вечір. Творчі теревені скоріше були для них зайвим вантажем.

– А ти, Славку, почитай ще. Мені цікаво. Ти ще й поет. Не соромся. Утни щось зі свого свіженького.

Тарілка брехав і не червонів. Йому дійсно кортіло перевершити себе, тобто утнути щось архі-прикольне. Не якісь там солоні жарти, якими вони часто-густо обмінювалися поміж однокурсниками. Це має бути вишуканий витвір мистецтва. Прямо отут, в цій кімнаті, лупонути вже своїм баламутним віршиком межи очі поетесі. Але катма таланту… Ця справа виявилася не вельми доступною для його скромних можливостей. Всі намагання видати якусь римованину, окрім напруження м’язів і появи зморщок на лобі, ні до чого путнього не привели. Він натужно відкрив рота, мов під час позіхання. Даремно – звідти нічого не прозвучало. Його погляд зупинився на столику у кутку кімнати. Біля телефонного апарату стосики газет і журналів з публікаціями творчості поетки Абпорт. Він розгледів деякі заголовки. Ці словосполучення виявилися рятівною соломинкою. Новоявлений поет вичавив із себе недолугий віршик. Тобто перше, що спадало на думку, опісля прочитання «рятівної соломинки»: