Марина та Сергій Дяченко: Сліпий василіск

Наш час швидкий і швидкоплинний: науково-технічний прогрес відступив перед інформаційними технологіями, і ми ковтаємо інформацію — більшими й більшими шматками, не розжовуючи, не думаючи, не аналізуючи, не встигаючи пережити побачене, почуте, прочитане…

Чи не тому сучасний читач віддає перевагу так званій «крупній формі»: романам або — краще! — багатотомним епосам? Привабливість упізнаваного світу, де ти всіх знаєш і достатньо лише «без надмірних зусиль» спостерігати за черговими сюжетними колізіями, — підступна. Бо з часом декорації стають важливішими за акторів, а про сутність того, що відбувається на сцені, й не йдеться. Розкішні костюми, вражаючі спецефекти, карколомний сюжет…

Інколи, щоб оговтатись від шаленого танцю з порожнечею, варто зробити принципово неформатний крок. Позбавитись від украй деталізованих декорацій. Змусити персонажів грати без гриму та в простеньких костюмах.

Написати повість. Або оповідання.

Марина та Сергій Дяченки починали саме з повісті — «Згарище», хоча їхнім першим опублікованим твором став роман «Привратник»

(1994 р.). Роман, де, по суті, було віддано перевагу не тим самим «спецефектам», а мові, стилю, ідеї — звичайно, не забуваючи про сюжет. Уже тоді «Привратник», надрукований маловідомим київським видавництвом, привернув до себе увагу. У дебютантів було те, чого бракує більшості сучасних авторів фентезі: досвід, мудрість, справжність .

Подальші книги подружжя Дяченків тільки довели це: їм є що сказати читачеві, вони вміють піднімати різні теми. Яскравий приклад — два останніх за часом публікації романи, «Пандем» і «Варан». Перший — спроба зобразити антиутопію з великим Добро-дієм (майже-Богом), другий — історія про людину, яка все життя шукала саму себе. Епічність і камерність, макро- і мікрокосм, детально виписана картина та акварель, де фон лише позначено окремими яскравими фрагментами…

За без перебільшення феноменальними романами Дяченків їхні твори малої та середньої форми наче трохи губляться, не помічаються масовим читачем. Ясна річ, конкурувати з романами надто складно! Саме тому вітчизняному любителю… ні, не фантастики, а взагалі якісної, цікавої та «розумної» прози пропонується цей двотомник творів Марини та Сергія українською: такий собі the best від Дяченків.

Перед вами безкомпромісні, водночас ліричні й досить жорстокі тексти. Світ одомашнених тварин комусь нагадає славнозвісну повість Оруелла, але Дяченки пишуть по-іншому та про інше. Так само і «Останній Дон Кіхот» — не паразитування на образі «вічного героя», а погляд на нього під іншим кутом зору. Натомість «Емма і Сфінкс» не обіцяє читачеві фантастичних світів, її дія відбувається «тут» і «зараз». Це чергова спроба Дяченків осягнути найтаємничіше й найчарівніше, що може статися в житті кожної людини, — кохання.

Два оповідання, що завершують збірку, — невеликі, але теж майстерно написані. «Баскетбол» присвячений темі самогубства — чи може його щось виправдати, чи можна, зрештою, переграти одного разу прийняте рішення, зроблений крок… «Сліпий Василіск» — несподіваний погляд (погляд василіска!) на кохання…

Твори Дяченків неодноразово отримували престижні літературні премії (біля 30!), зокрема — й за ті оповідання та повісті, які увійшли до цієї збірки. Але навіть якби жоден з текстів Дяченків не мав жодної нагороди, це аж ніяк не вплинуло б на їхню якість. Це цікаве читання для небайдужих людей, що вміють думати та співпереживати. Відсутність агресивних спецефектів у цих невеличких спектаклях замінює інше — справжність , яку не підробити.

Тож читайте і насолоджуйтесь!

Володимир Пузій

Висока трава ходила хвилями — важка від соку, темна, густа. Від терпкого трав’яного запаху паморочилося в голові.

Кімі-Польовий вів свій маленький дозор сотні разів витоптаною стежинкою, уздовж кордону, уздовж лінії маячків. Після нічної грози слід особливо пильнувати — і повернутися на заставу із твердим переконаням, що жоден маячок не постраждав.

Кімі повинні були відпустити додому місяць тому. Термін його служби закінчився ще раніше — навесні; Кімі готувався вступити до інженерної школи, що носила ім’я його діда, Арті-Польового. Але вступні іспити скінчилися, а служба продовжувалася, ніхто не збирався демобілізувати Кімин призив, хоча на заставі повнісінько було новачків, невмілих, але старанних, як ось ці двоє, які йшли зараз за Кімі, ніби за поводирем — слід у слід.