Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

Від усіх трьох відгонило дьогтем. Усі троє парилися в просотаних спецрозчином комбінезонах; їдкий сморід повинен був приховати їхній власний запах — на випадок, якщо лінія маячків усе-таки пошкоджена. Щоправда, Кімі знав — просочення допомагає лише в трьох випадках з десяти. Вовки легко пов’язують сморід комбінезонів і запах жертви.

Вовки.

Для тих двох, які йшли за ним слід у слід, це було просто страшним словом. Вовків вони бачили тільки в учебці, віддалік — у підзорну трубу.

Кімі теж ніколи в житті не бачив зблизька справжнього вовка, але три сезони на заставі давали йому право думати про новачків поблажливо, звисока…

Трава ходила ходуном праворуч і ліворуч від стежини. По ліву руку, на відстані трьох вовчих кидків (я тепер довго ще буду міряти відстані вовчими кидками, подумав Кімі), тягся рів, що позначав кордон. І через кожні сто кроків — винахід великого Кіминого діда — відлякуючий маячок, що поставив крапку в споконвічній боротьбі з вовками.

Кімі запросто міг відкосити від призиву. Але мати сказала, що їхня родина на виду. Що онук великого Арті-Польового мусить служити.

Вітер проносився над полем, теплий мирний вітер, і в його подувах зливалися тисячі запахів — і запах пилку, і запах комбінезона, і специфічний запах маячків. Здавалось, верхівками трави можна пливти на човні, тільки вода небезпечна, а зелена стихія не втопить, не зрадить.

Кімі оглянувся на новачків; нижчий із них жадібно роздував ніздрі, а вищий — нагло жував травинку, і, судячи з зеленого соку в куточках рота, — вже не першу. Не положено, хотів сказати Кімі, але промовчав; сьогоднішній ранок навівав винятково мирний настрій. Роса, вітер, запахи трав… А новачків, до того ж, у казармі погано годують…

Туди, де Кімі виріс, зелену траву привозили в брикетах. Сестри не повірять, коли він розповість їм про вируюче соковите…

Кімі здригнувся і сповільнив крок.

Зупинився, намагаючись зрозуміти, що саме його насторожило.

Покоління його предків — давно, сотні років тому — теж завмирали посередині пасовища, не вміючи пояснити собі, що сталося. І за мить, так і не отримавши пояснення, кидалися бігти, і деякі з них залишалися живими…

Зціпивши зуби, Кімі придушив бажання негайно втекти. Жестом звелів новачкам завмерти — і прислухався, звівши до плеча самостріл.

Напевно, новобранці вирішили, що він тренує їх, чи хоче випробувати, чи просто хизується; краєм ока Кімі побачив, що довготелесий не поспішає випустити з рота недожовану травинку. Усі маячки, скільки сягало око, були справними, оберталися флюгерами на вістрях щогл, а отже, виходить, ні заставі, ні дозору нічого не загрожувало…

Ніякі рови, ніякі частоколи, ніякі гармати не втримають вовків так надійно, як оці круглі бляшані лійки, що випускають зрозумілий вовкам сигнал тривоги. Так казав дід. Так пояснювали дітям у школі. Це ж утовкмачували новобранцям в учебці.

Хвилювалася від вітру трава. Кімі буквально фізично відчував, як з-під захисного смороду комбінезона витікає назовні його власний запах. Витікає і розпливається над полем.

— Ідемо, — сказав він кутиками губ. — Кругом… марш.

Травинка випала з рота довготелесого; новачки спершу позадкували, потім одночасно розвернулися і припустили стежиною назад. На мить Кімі уявив, як вони повертаються на заставу, перелякані, у спітнілих комбінезонах, і доповідають, що їхній командир злякався власної тіні, і як ще за півгодини повертається Кімі — прагнучи провалитися крізь землю, але все ж чіпляючись за рештки гордості…

Довготелесий вирвався вперед. Нижчий відстав, спіткнувся, закинув за спину самостріл, що заважав на бігу…

Вітер зметнув дві хвилі — праворуч і ліворуч від стежини. Мить — і в небо злетіли сірі тіні.

Довготелесий устиг скрикнути. Нижчий на зріст нічого не встиг — голова його легко відокремилася від тулуба, який продовжував бігти із закинутим за спину самострілом. За хвилину до вуха Кімі долетів тихий хрускіт.

Через секунду на місці Кіминих підлеглих лежали два закривавлені мішки; сірі звірі скоро і, здається, трохи гидливо обдирали з тіл смердючі комбінезони.

Жоден самостріл так і не встиг вистрілити.

Кімі стояв, виставивши перед собою зброю. У повній тиші — стих навіть вітер — поскрипували на щоглах маячки та тріскала розірвана тканина.

«Не страшний нам сірий вовк!» — співав колись дідусь, підкидаючи маленького Кімі до стелі. «Не страшний нам сірий вовк, бо кордон наш на…»