Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Серія «Світи Марини та Сергія Дяченків» заснована у 2017 році

Переклад з російської І. М. Алексєєвої

Художник-ілюстратор Н. Є. Нікітін

Художник-оформлювач Н. С. Галавур

© І. М. Алексєєва, переклад українською, 2019

© Н. С. Галавур, художнє оформлення, 2019

© Н. Є. Нікітін, ілюстрації, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

Що б ми робили, якби не аптека?! Нервували, хвилювалися і… хворіли. Шкода тільки, що найдієвіші ліки відпускаються за рецептом – щоб не ковтав їх кожен і будь-коли.

Ось, скажімо, Ангеліна Петрівна. У неї на роботі начальник був прискіпливий, повсякчас прискіпувавсь та організовував їй мобінг. Вона прийняла пігулку, щоб не нервувати, і начальника посунули, а на його місце висунули Ангеліну Петрівну. І вона тепер вдоволена, не нервує.

Або Вірочка. Галасливі сусіди за стіною не давали їй спати: то караоке влаштують серед ночі, то собака їхня виє. Вона прийняла півпігулки всього – й сусіди виїхали у довге відрядження, а їхня квартира залишилася порожня.

Петров посварився з тещею, ковтнув порошок – і теща сама прийшла миритися. У Юлі алергія на тополиний пух, прийняла антигістамінне – і всі тополі в їхньому районі спиляли.

Хоча іноді бувають і побічні ефекти: Діма Грищенко замордувався вже ремонтувати свою автівку. Прийняв пігулку від нервів – і автівку… викрали.

А мене повсякчас непокоїть світова економічна криза, свинячий грип і екологічна обстановка. Піду до лікаря, нехай призначить мені щось дієве.

Щоб спати спокійніше.

– Це Сашко, – сказав той, хто стояв у Антона за лівим плечем.

Сашко був двометровим худорлявим хлопцем у жовтій вилинялій майці з цифрою «дев’ять» на животі.

– А це Людовик.

Людовик сидів на камінці у тіні паркану, що похитнувся. Окуляри в тоненькій гнутій оправі раз у раз зсовувались йому на ніс, і він час від часу закидав голову, щоб повернути їх на місце. Антон не міг відвести очей від цих окулярів – його ніби тягли за погляд, немов за ниточку. Людовик посміхнувся та підморгнув крізь каламутне скло, і від цієї посмішки і цього підморгування у Антона дрижаки пішли по шкірі.

– …А це м’яч.

Помаранчевий м’яч дзвінко підстрибнув, і Антон машинально спіймав його. Відчув пухирці на гумовій поверхні – знайомий дотик, що нагадав про щось добре. Щось із давнього славетного часу.

– Сашко у нас грає з Людовиком, а ти будеш грати зі мною. – Той, хто стояв за спиною у Антона, вийшов нарешті на світло. Підняв голову, мружачись подивився на небо:

– Ну й пекло сьогодні… Ну, пішли.

Він називався Мелом, був невисокий – у всякому разі, порівняно з Антоном і Сашком. Був одягнений у помаранчеву футболку з жовто-бірюзовим малюнком на грудях: натюрморт із двох груш і неприродно синьої сливи. Його джинси були підкочені до щиколоток і відкривали погляду величезні білі кросівки.

– А ось наше поле. Подобається?

Баскетбольний майданчик був повністю вкритий снігом. Сніг – шар завтовшки в палець – підтанув і застиг, і це було неприємно, бо зверху палило невидиме, але від цього не менш зле сонце. А сніг лежав.

– Ну от, хлопці, – Мел посміхнувся, від його посмішки Антон відчув чомусь спокій.

– Розминайтесь, пристрелюйтесь, а ми з Людовиком подивимось… Давай, Антоне, сміливіше.

Немає нічого більш дивного, ніж грати у баскетбол на спеченому снігу. Час від часу кросівки ковзали; довготелесий Сашко дозволив Антону трішки постукати м’ячем, пробігтися, кілька разів кинути зі штрафної в кільце – а потім вони стали у центрі, віч-на-віч.

Сашко взявся відбирати у Антона м’яч і майже відразу відібрав. І рвонув до кільця – Антон не встигав за ним; кидок – м’яч забився в сітці. Сашко посміхнувся нервово, потім озирнувся чогось на Людовика і Мела, що сиділи мовчки у тіні:

– Ану, давай ще…

Вони кружляли по майданчику, забувши про сніг під ногами й невидиме сонце над головою. Сашко був, напевне, професіонал; Антон був готовий перервати гру, опустити руки й здатися.

У якийсь момент лице Сашка опинилось дуже близько, Антон почув їдкий запах поту і плутані слова:

– Сачкуєш… Грай! Він же дивиться! Грай, сука!..

Антон озлився. Розкрив Сашка оманним рухом, нарешті відібрав м’яча, повів по льодовому полю, і з кожним ударом об білий спечений сніг до нього повертались і навички, і рефлекси, і радість Гри.