Марина та Сергій Дяченко - Господар колодязів

Серія «Світи Марини та Сергія Дяченків» заснована у 2017 році

Переклад з російської В. Бойка

Художник-ілюстратор Ю. Нікітін

Художник-оформлювач І. Дубровський

© В. Бойко, переклад українською, 2019

© Ю. Нікітін, ілюстрації, 2019

© І. Дубровський, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2017

У перший день літа Юстин знайшов п’ять мертвих воронів. Усі трупи мали однаковий вигляд: дзьоб роззявлений, пір’я на боках злиплось, а на cпині випали, утворивши круглу криваву прогалину.

– Верхівці, – сказав дід, коли Юстин розповів йому про знахідку. – Вчора ось тільки подумалось… – і спохмурнів. Наступного дня Юстин знайшов щура. На боках у нього виразно виднілися сліди маленьких шпор, спина, збита сідлом, кровоточила; проте щур не поспішав здихати і, побачивши Юстина, поповз під поріг.

Дід усю ніч просидів, зачинившись у своїй комірчині, і до ранку будинок просмердів їдким і кислим. На світанку Юстин отримав пригорщу жаб’ячих кісток, моток шовкової нитки, один дерев’яний гребінь, один залізний – і пояснення, як усім цим користуватися. Поки Юстин ходив по саду, розмотуючи нитку, виламуючи зуби з дерев’яного гребеня й закопуючи жаб’ячі кістки, дід порався з домашньою живністю – мітив спини качкам, курям, козам, поросяті й кішкам.

– Вогника я теж про всяк випадок позначив, – сказав дід, коли втомлений Юстин мив руки у дворі.

Вогник був вовкодавом, і коли його передні лапи лягали Юстину на плечі, пес дивився на людину згори вниз. Змиваючи мило з твердих широких долонь, Юстин думав, який же має бути верхівець, щоб заїздити Вогника.

– Діду… А людину вони можуть заїздити?

– Людину не можуть, – сказав дід після паузи. – Свиню, бувало, заїжджували. Теля… А людину – ні. Хіба що Королева… Королева верхівців. Та – може…

Юстин усміхнувся, даючи зрозуміти, що оцінив жарт.

Чотири ночі нічого не відбувалося; на п’яту Юстин прокинувся чи то від звуку, чи то від дотику, чи то від кепського сну.

А може, від ледь чутного дзвону натягнутої шовкової нитки.

– Стій! – гаркнув дід. – Сам не ходи… Разом…

Шаленів на ланцюгу Вогник.

Вони вискочили в сад озброєні – Юстин косою, а дід вилами. Просто біля порога щось пирснуло з-під ніг; Юстин відсахнувся і ледь не настромився на вила, тоді дід на півслові обірвав закляття-оберіг, вилаявся і забурмотів знову. Слова його впліталися в шелест вітру, від слів гойдалася трава і стрибало на стовбурах світло ліхтаря. Юстину здалося, що хтось дивиться з-за дерев, що світло відбивається в маленьких байдужих очах; просто над головами майнули три чи чотири кажани, вітер стих, мана зникла.

Дід відкинув вила і взяв у Юстина ліхтар. Підняв вище; за декілька кроків валявся дохлий щур, сніжно-білий посеред витоптаної трави, із джгутом переплутаних ниток на шиї.

– Сказано – на чиїй землі верхівець коня перемінить, тому щастя сім років не буде, – повідомив дід похмуро. – У нас вони вже на сім семиліть змінювалися, не менш… Щоб їм провалитися, сволоті!

– А може, обійдеться? – запитав Юстин, обережно торкаючи пальцем вістря коси.

– «Обійдеться», – безнадійно буркнув дід. – За верхівцями сарана йде, ось згадаєш моє слово… Лиховісники вони. Ненавиджу.

Дід підійшов до щура. Підняв за шовковий джгут, оглянув діри від шпор на боках, відкинув під кущ смородини:

– Навинувся наш сторожок… Слухай, Юстине, не в службу, а в дружбу. Треба вартувати, нічого не поробиш, не можна, щоб вони тут, як у себе вдома… Посидь до ранку. Я тобі куфайку принесу.

Удосвіта Юстин прокинувся від сирого холоду. Багаття перетворилося на купу попелу; Юстин щільніше загорнувся в дідову куфайку, став спершу рачки, потім, потираючи затерплу спину, підвівся на повний зріст. Навколо стояла тиша, не сміла пискнути жодна пташка, і Юстину пригадалися дідові слова: лиховісники… За верхівцями завжди сарана йде, згадаєш моє слово…

Він згадав, як напередодні кози відмовлялися йти на луг, тулилися одна до одної й нестямно мекали. Не виходили з дому гуляки-кішки, а кури, що спокійно бродили двором, ні з того ні з сього раптом улаштували такий гамір, ніби вони були вже в зубах у тхора. Так, незавидна доля – шпори в боки і біг до смерті…

Юстин ривком оглянувся. Йому здалося – ось-ось на шию звалиться з гілки нещадний любитель швидкої їзди, розірве рот вудилами, що казна-звідки взялися…