Марина та Сергій Дяченко - Господар колодязів

– Стій!

Дівчина здригнулась і зупинилася. Сукня на ній була вже інша – зеленувата, з високими пишними рукавами.

– Не ходи сюди, – сказав Юстин. – Звідки ти знову взялася? З неба?

– Вибач, – сказала дівчина, трохи помовчавши. – Я думала… Ну, якщо я так тебе обурюю самим своїм виглядом – я вже йду геть.

– Стривай, – сказав Юстин у замішанні. – Я тільки хотів… Ти нечиста сила?

– Що? Знову?! Королева верхівців я, ти сам сказав… Прощавай.

– Та зажди ти! – розсердився Юстин. – Я по-людськи з тобою… Я тобі ковбаси приніс. Я її сам нечасто їм. А тобі приніс – хліба, сиру, молока… ковбаси… А ти куди поділась? І як після цього повірити, що ти не нечиста сила?

– А, – Аніта запнулась. – Я справді… Ти вибач. Мені треба було швидко піти… – і вона опустилася на траву, просто де стояла, і, припрохуючи, поплескала по землі поруч із собою.

Юстин помацав оберіг на шиї – і сів. Аніта зразу ж витягла свій ножик і вмістила їх обох у коло.

– Мені треба було піти, – повторила Аніта. – Розумієш… Я людина, така ж, як і ти. Можеш мою руку помацати – тепла… Це що в тебе, оберіг? Я його хоч на себе надіти можу, і мені нічого не зробиться. Тому що я людина.

– А куди ти поділася? – похмуро запитав Юстин.

Аніта зітхнула:

– Ну, є у мене один… спосіб… Я на сонце дивлюся.

Юстин мимоволі підвів очі до ясного неба. Зажмурився:

– Я теж іноді дивлюся… Крізь скельце. Ну і що?

Аніта кивнула, ніби зрадівши:

– От-от… Крізь скельце. І я…

Вона торкнулася ланцюжка на шиї – на ланцюжку теліпалося закіптявлене скельце, дуже темне, кругле, з відшліфованими краями.

– Я дивлюся крізь нього на сонце, і воно переносить мене додому, – пошепки пояснила Аніта. – А якщо сонця немає… Я тоді, пам’ятаєш, коли верхівці… Я на заході сонця не зникла, хотіла ближче на них подивитись. А вранці були хмари… А якщо хмари, я не можу потрапити додому. І якби я тоді, у той просвіт, сонце не спіймала – тиждень мені тут сидіти, а батько… Він, загалом, не зрозумів би.

Юстин мовчав. Дивився на кругле скельце.

– Це замовляння? – запитав нарешті.

Аніта всміхнулася:

– Скажеш таке… Це не замовляння. Це магія.

– Так? – Юстин повів лопатками, ніби від холоду.

– Нічого особливого, – з удаваною байдужістю сказала Аніта. – Подивишся – і вдома…

– А можна мені подивитися?

Аніта відсахнулася. Швидко сховала скельце за вирізом сукні:

– Ти що, хочеш опинитися у мене вдома?

У її голосі був такий жах, що Юстин спохмурнів:

– А що?

– Нічого, – сказала Аніта. – Просто… ні до чого це.

– А воно тільки до тебе додому переносить?

– Звідси – так, – кивнула Аніта. – З дому – в будь-яке… місце. Тобто, звичайно, не в будь-яке, але в багато яких місць. Треба захотіти. Якщо старе місце – то згадати. Якщо нове – уявити.

– Значить, – сказав Юстин, – значить, сьогодні ти захотіла повернутися сюди?

Аніта відвернулася:

– Так… Що тут особливого?

– А навіщо? За черешнями? Сподобалися?

Вона глянула на нього майже неприязно:

– Знаєш, якщо весь час жартувати однаково, то жарт стає чимось зовсім іншим, тобі не здається?

– Ну вибач, – сказав Юстин, відчуваючи себе дурнем.

– Мені тут сподобалося, – сказала Аніта просто.

І в повній тиші цього ранку вони замовкли. Надовго.

Аніта сиділа впівоберта до Юстина. Русяве волосся було розпущене, як у минулу зустріч, але акуратно підібране гребенями. У мочці рожевого вуха виблискувала зелена іскорка-сережка. Аніта дивилася повз Юстинів погляд – удалину.

– Знаєш, – сказав Юстин, – напевно, тобі не слід було ось так, одразу, розкривати свою таємницю аби кому. Інша людина могла б… образити тебе. Відібрала б скельце, розбила…

Аніта здивовано на нього глянула:

– Ти думаєш, я дурепа? Я ж бачу, з ким говорю… Ти ж мені ковбасу приніс, ось якого дідька ти тягнув ковбасу незнайомій злодійці? Га?

– Напевно, твоя правда, – зніяковіло погодився Юстин. – Напевно…

Знову замовкли.

– А я сам залишився, – сказав Юстин. – Дід поїхав на ярмарок… Раніше завтрашнього вечора і чекати нічого.

– Слухай, – після паузи сказала Аніта, і голос у неї був майже урочистий. – Покажи мені, як ви живете, га?

Юстин побоювався, що Вогник не прийме неочікувану гостю – але той, хоч і не радів особливо, команди послухався і забрався під поріг, брязкаючи ланцюгом.

Аніта, як виявилося, зовсім не боялася собак.

Вона захоплювалася козами, курми, вона заглядала в піч, із захопленням брала в руки грубі тарілки та миски, залазила на лавку, щоб понюхати пучок сушених трав під стелею: