Марина та Сергій Дяченко: Господар колодязів

– Рекрутський набір, – пояснив він м’яко. – Приїдуть вербувальники, а дід їм мою могилу покаже. Ні, – він усміхнувся, – порожню. Але могилу треба спорудити за всіма правилами, щоб вербувальники повірили.

Аніта насупилася. Подивилася вниз, на брудну лопату в Юстинових руках; підвела погляд:

– Рекрутський…

– Рекрутський набір, – зітхнувши, повторив Юстин.

Аніта без слів спробувала вибратися з ями, але волога земля проминалася під носками туфель, і ноги зісковзували, залишаючи борозни на стіні Юстиновой могили. Він допоміг їй; під світлим одягом, зшитим із дуже тонкої, дуже м’якої тканини, напружувалося тепле туге тіло, і коли Аніта вибралася нарешті нагору, Юстину стало шкода, що дозволений дотик закінчився.

Потім він побачив, що на світлій сукні залишився слід його брудних долонь. Йому зробилося ніяково.

– Я тебе забруднив…

– Дурниця, – Аніта сіла на траву.

Юстин вибрався слідом – замурзаний, спітнілий, збентежений. Мовчки сів поруч; Аніта обвела на землі коло – і відразу ж заговорила:

– Рекрутський набір – це в солдати?

– Так. Наш затіяв війну… Знову. Наш князь.

Аніта звела брови. Випнула нижню губу:

– Щось я чула… Ти думаєш, вербувальники повірять?

Юстин знизав плечима:

– Сподіваюся… Ось жили б ми з дідом у селищі або на хуторі – тоді не було б куди подітися, тільки в ліси йти… А так – може, і повірять. Ти ж їм не скажеш? – схаменувся він раптом.

Аніта образилась. Юстин зніяковів знову:

– Ти… це…

Вона сиділа поруч, і на її сукні ясно виднілися сліди його долонь. Юстин потер руки одна об одну; долоні пам’ятали дотик і не хотіли забувати. Розлютившись, він кілька разів голосно плеснув у долоні – щоб хоч болем прогнати спогад.

– Ти кому плескаєш? – усміхнулась Аніта, і Юстин зрозумів, що вона не сердиться.

– Я дурість бовкнув, – зізнався він чесно. – Тобі сукню… замазав. Удома лаятися не будуть?

Аніта похитала головою:

– Не помітять. Я ж іноді, якщо з дому переношусь і місце переплутаю, так у струмок падаю або в болото… І така додому повертаюся – ну, просто хоч до лісовика в дупло!

– «Переношусь» – це коли в скельце дивишся?

– Ага…

– А як ти до нас у сад потрапила? Уперше?

Аніта зніяковіла:

– Ну… Мені тоді черешень захотілось. І я загадала таке місце, де вже дозріли черешні…

Юстин засміявся, а Аніта глянула на небо. Сонце то ховалося за неширокі стрічки хмар, то виринало знову, проте Аніта дивилася не на сонце; чорна хмара, не схожа на інші хмари, окреслилася на сході й швидко наближалася, захоплюючи все небо і розтягуючись частою сіткою.

Ворони.

Юстин роззявив рот. Із того самого дня, як у саду побували верхівці, він не бачив жодного птаха; тепер ворони летіли тисячами, ніби на чийсь поклик, закрили собою все небо – ні краю, ні кінця мовчазній зграї не було і не передбачалося.

– Ось воно, – тихо сказала Аніта. – Бути війні.

Юстин обхопив плечі забрудненими в землі руками:

– Здобич чують…

Дід розповідав, як його самого колись забрали в рекрути – ще при батькові нинішнього князя. Трохи, втім, розповідав; більше говорили сліпе око, шрами на обличчі та сліди кия на спині.

І ненависть до воронів.

– Чують, – похмуро підтвердила Аніта.

І обоє подивилися на майже повністю готову могилу.

– Вашого князя Червонобровим звуть?

Ворони все летіли й летіли.

– Так… – не зводячи очей із могили, пробурмотів Юстин.

– «Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах», – повідомила Аніта, ніби повторюючи чиїсь слова. – «Але цього разу колотнеча закінчиться не так, як йому хотілося б».

– Що? – здивувався Юстин.

Ворони все летіли й летіли.

– Хочеш, я попереджу тебе, коли вербувальники у ваш бік рушать? – просто запитала Аніта.

Юстин захлинувся:

– А ти… Ти можеш?

– Спробую, – Аніта насупилася. – Слухай, небо затягує: мені пора. Відвернися.

– Стривай, – швидко промовив Юстин. – Ти наступного разу… коли?

– Спробую скоріше, – діловито пообіцяла Аніта. – Ну, відвернися, ну!

І Юстин покірно відвів очі – наче Аніта зібралась купатися.

Ворони все летіли, але дівчини поруч уже не було; Юстин ретельно затер накреслене на землі коло.

– Непроста у тебе подружка, – сказав дід.

Юстин спохмурнів.

– Але вона – не нечисть, – продовжував дід серйозно. – Я її сліди вовчим порошком посипав – і хоч би що. Людина, значить.

– Ну звичайно, людина, – сказав Юстин трохи роздратовано.