Марина та Сергій Дяченко - Господар колодязів

– Я за тобою не шпигував, – пробурчав дід. – Це ти від мене чогось ховатися надумав. А даремно.

– Вона обіцяла попередити, коли вербувальники в наш бік повернуть, – сказав Юстин.

Здорове дідове око моргнуло:

– А звідки їй знати щось?

– Я ось що думаю, – сказав Юстин, обережно вимочуючи залишки юшки скоринкою чорного хліба. – Я думаю, батько у неї – чаклун. Хороший такий чаклун. І нетутешній.

– Ясно, що нетутешній, – пробурмотів дід. – В окрузі таких немає. Я не знаю.

– І ось іще, – продовжував Юстин, – вона сказала – «ваш князь». А не «наш князь».

– Чаклунам князі так і так не указ, – зітхнув дід.

– І ще, – Юстин зовсім розхвилювався, – вона казала, ніби чула десь, а мені повторювала. Що Червонобровому вічно тісно в батькових кордонах. Що цього разу він не переможе.

Дід довго розглядав дно спорожнілої миски.

– Так, – мовив він нарешті. – Батько її – той іще чаклун… Але ти не тушуйся. Чаклунові дочки – вони і за простих заміж виходять, і за благородних, і за багатих, і за жебраків… Їм на все начхати, розумієш. Вільні вони у своєму виборі… Так що не бійся.

Перевертаючись на холодній печі, Юстин згадував дідові слова та мовчки дивувавсь: як дідові спало на думку, що він, Юстин, зможе одружитися з Анітою?

А потім не витримав – і повірив сам. І розмріявся.

Ох, як він мріяв! Яка довга, яка безсонна, яка щаслива видалася ніч!

Наступного ранку не було сонця.

Могила вийшла на славу; Юстину навіть зробилося трошки страшно. Дід ходив навколо косого каменя з вибитим на ньому Юстиновим ім’ям, бурмотів замовляння, посипав насінням трав – і вже через два дні могильний горбок мав такий вигляд, ніби споруджений був ранньої весни, кілька місяців тому.

– З весни тебе ніхто з чужих не бачив, – роздумував дід. – Повірять, куди подінуться… Їжі собі збери, мішок приготуй, щоб завжди під рукою. На берег підеш – на пісок не ступай, лише на каміння… Навколо будинку я траву-відбивайку насадив, вона будь-який запах відбиває, якщо собаку пустять – якраз до каменя доведе… Чого дивишся, Юстинку? Злякався? Не бійся, сто років проживеш. Якщо кому за життя могилу спорудили – сто років проживе, це вже точно!

Юстин мовчав. Ось уже кілька днів сонце проглядало хоч зрідка, але все ж проглядало, а Аніти не було і сліду, і у Юстина пошкрябувало на душі. Вигляд власної могили не додавав радості.

Уночі він довго не міг заснути, але не мрії долали його страх. Як тільки темна кімната і дідове сопіння провалилися в нікуди – звідти ж, із нізвідки, виринула Аніта: «Вставай же! Скільки можна тебе гукати! Вербувальники йдуть, уже йдуть, уставай же, уставай! Вони вже близько! Уставай, уставай, уставай!»

Дід стояв біля колодязя, спершись на зруб, похитуючись. Біля нього стояло порожнє відро. Ні курей, ні кіз, ні поросяти, ні коня не було ні чутно, ні видно. Перед ґанком лежав Вогник, над ним вилися мухи.

– Діду?!

Дід озирнувся – сорочка на ньому була розірвана в багатьох місцях, крізь величезну діру на спині видно було свіжі червоні мітки – поверх старих кийових шрамів.

– Злилися, – насилу вимовив дід. Здорове око його запливло, дід дивився на Юстина крізь шпаринку. – Сильно злились, Юстинку. Вогника пристрелили… Хотіли могилу розкопати, та передумали. Худобу зі злості забрали. Трохи хату не підпалили… Злилися, загалом. Відчували, що ми їх дуримо.

Юстин допоміг дідові сісти на лавку біля колодязя. Швидко витягнув води, дав напитися; дід довго вмивався, опускаючи розбите обличчя глибоко в крижану воду. Утерся залишками сорочки, всміхнувся, оголюючи рідкі зуби:

– Молодці ми, Юстинку. Зберегли тебе.

Друга половина літа була сонячною. Час від часу з заходу на схід пролітали численні зграї ворон – десь ішли бої, постачали воронам здобич.

Верхівці більше не показувалися.

Дід відлежувався; заради нього Юстин топив грубку вечорами. Діда вічно морозило; молока не було, яєць не стало – Юстин ловив рибу і годував діда юшкою, з жахом думаючи, що буде восени і взимку. Голод?

Аніта приходила щодня.

– Я тобі попоїсти принесла, – сказала вона одного разу.

Юстин поперхнувся:

– Навіщо? Я ж не жебрак…

– Ну, ти ж мені ковбасу пропонував, – нітрохи не збентежившись, заперечила Аніта. – Я тобі не як жебракові, я як другу… І діда погодуй.

У неї у вузлику було копчене м’ясо, нарізане тонкими рожевими скибочками. Солонуватий сир, якого Юстин ніколи не пробував. Білий хліб, такий ніжний, що танув у роті. Жовте запашне масло…