Марина та Сергій Дяченки - Скрут

…Трави більше не було. Землю встеляло щось розчавлено-м’яке й вологе, та дівчинка воліла б іти суцільним кропив’яним килимом. На її босих п’ятах — чужа кров…

Злобливий чоловік у залізному одязі хотів зупинити їх, але супутник дівчинки щось неголосно мовив — і чоловік з поклоном відступив.

— …Не злякаєшся?

Багато чорних птахів. Відчужено блукають жінки; проводир сказав, що кожна з них заплатила лихому залізному чоловікові золоту монету. Але жінок мало, тому що ті, хто бився тут, прийшли здаля… Їхні ланки ще думають, що вони живі…

— Не дивися, — сказав проводир. — Я дивитимусь… А ти заплющ очі.

Вона заплющила — але так було страшніше. Тоді вона почала дивитися вгору — на сонце, як і раніше, тьмяне та кругле, мов та монета, яку треба заплатити за право ходити серед мертвих…

— Ніколи не думав, що коли-небудь шукатиму на полі бою — ляльку… Нема її, мала. Ходімо.

Дівчинка мовчала. Якби не він, не її рятівник — вона теж отут лежала б. Розтоптана, серед усього цього жаху, серед цих перекошених лементом ротів, серед оголеного м’яса, над яким хмарою в’ються зелені мухи. А ворони — ті відлітають, ненадовго, неохоче…

Вітер доніс запах багаття — не веселий запах, який обіцяє щось смачне, а нудотний, огидний, страшний. Я знаю, для чого це багаття, подумала дівчинка, і їй стало зле.

— …Дурень я, що тебе послухав. Не можна тобі тут… I не знайдемо. Тут людини знайти не можна, не те що… Давай, я тебе на плечі візьму…

Дівчинка мовчала.

Лялька Анісу лежала там, де мала б лежати сама дівчинка — просто посеред поля. Поряд стирчав увіткнутий у землю меч; дівчинка сахнулася. Анісу була вся чорна, кров просочила її наскрізь, та так і запеклася. Намальоване вуглиною обличчя стерлося, начебто ворони не пожаліли й ляльки.

— Вона мертва, — сказала дівчинка, і це були перші її слова за багато годин. — Вона теж мертва, теж…

Проводир стис її руку:

— Так. Але ми живі, мала. І житимемо довго.

…Ось і довіряй після цього кепським прикметам.

Сонце ще не встигло пірнути за ліс, а вони вже стояли перед Вівтарем, і з мовчання Ілази Ігар здогадався про безліч речей. Серед іншого він зрозумів і те, що супутниця його, виявляється, ніколи до кінця не вірила в успіх цього заходу; проте ось вони стоять перед Вівтарем, і за їхнє Право щедро сплачено пережитим страхом.

Авжеж, добродії, не всім вдається досягти заповітної мети — й це справедливо. Якби не було лісу та пов’язаної з ним таємниці, якби не було цих кривавих і мерзенних легенд — і будь-який дурень приходив би до святого каменя без жодної нагальної потреби: подивитись, у річку плюнути, порибалити…

Ігар криво посміхнувся. Колись, кажуть, так і було — поки Вівтар не повстав і не закликав людей до порядку. Тепер сюди приходять тільки ті, кому інакше ніяк не можна, для кого це останній шанс… Втім, із цих, відчайдушних, теж доходять не всі.

Річка виявилася широкою та мілкою, Ілазі по коліна. На дні ледь біліли дрібні камінчики, а цар-камінь, Вівтар, лежав просто посеред потоку та з першого погляду нагадав Ігарові величезний непросмажений млинець, блідий такий, нетямою випечений; він тихенько гмикнув. Ілаза глянула здивовано й сердито: що тут смішного, мовляв? Вівтар!

Ігар зробив серйозне обличчя — та нервовий сміх рвався зсередини, роздираючи рота.

— Пробач, — вичавив він, силкуючись руками стримати неслухняні губи. — Це… Воно саме…

Наступної миті він уже валявся по траві й трусився від нервового реготу, Ілаза ж стояла над ним із щільно стиснутими губами, й красномовнішим за будь-які слова був гнівний блиск її очей.

Сонце сіло. Світлого часу лишилося обмаль, тому доводилося квапитись.

Від крижаної води аж ломило ноги. Не озиваючись ані словом, обоє видерлися на плескату спину священного каменя та, не змовляючись, огляділися.

Ліс підступав до самого берега. Ліс пропустив їх і тепер мовчазно чекав дивовижного дійства; під ревнивим поглядом Ілази юнак дістав зі свого ранця тонку воскову свічку, бджолині стільники в забрудненій медом ганчірці, короткий кривий ножик із напівкруглим лезом та глиняну фігурку бика. Текст належних слів записаний був на зім’ятому папірці — Ігар не сподівався на свою пам’ять, яку навіть Отець Навчитель вважав «дірявою».