— Ілазо! — погукав він якомога безтурботніше. Поряд тихенько схлипнуло. Він повернув голову.
Ілаза була поряд. Ілаза висіла невисоко над землею, точніше, над похилою стіною яру, саме висіла, обплутана густими напівпрозорими тенетами. Ігар не встиг ні про що подумати, кинувся до неї — його рух виявився марним, він сам важко заколихався в таких само тенетах; праву руку нестерпно смикнуло, він скрикнув від болю й заборсався дужче:
— Ілазо! Руку!
Ілаза спробувала простягти руку — дрібні, тендітні з вигляду волоконця не бажали піддаватись і рвалися з натугою. Ігар щосили сіпнувся — кілька ниточок лопнуло й згорнулося, неначе виноградні вусики.
Він розлютився. Сітка здавалася дивно бридкою на дотик: треба буде як слід вимитися в струмку…
Спершу виборсатися самому, потім витягти Ілазу. Зрештою, перепалити ці бридкі ниточки або перерізати ножем…
Він вивернув голову. Його торба валялася далеко внизу — якийсь вузлуватий корінь перехопив немудрящу Ігарову поклажу, не дав їй скотитися на дно яру, до струмка. Він не шляхетний пан, щоб носити ніж при поясі… І він більше не послушник, аби носити при поясі знаменитий «пазур». Теперішній його ніж — не зброя, а знаряддя, і місце його — в торбі…
Він плюнув. Плювок пролетів до землі й ляпнувся в опале листя.
— Іга-аре… Витягни мене, мені… гидко…
Справді мерзенне відчуття, подумав Ігар. І не тільки тому, що ця сітка… Павутиння, так його перетак… Липке. Та й саме відчуття огидне: людині не личить теліпатися над землею, ніби котові у мішку… Як мусі в павутині… От гидота — ну й павучок тут побував… Ну й павучок…
Він примірявся — і рвонув павутиння руками, намагаючись звільнити праве плече. Кілька ниточок знову лопнули; Ігар напружився, рвонув знову, так що боляче зробилося м’язам. Права рука майже звільнилася; підбадьорений, він рвонув знову, і знову, й знову…
Не відразу второпав, що марно себе виснажує. Півпрозорі ниточки чи то зростались, а чи постійно множилися; звільняючи одну руку, Ігар дужче заплутував другу, й дедалі складніше ставало крутити головою. Він зціпив зуби та вирішив розгойдатись, наче маятник, і дотягтися до найближчої гілки; за увесь день це було найневдаліше його рішення. Він зрозумів це вже на півдорозі.
Проклята сітка множилася від руху. Що більше Ігар розгойдувався, то щільніше його сповивали тисячі й тисячі майже невидимих ниточок, утворюючи довкола нього щільний сірий кокон. Він відірвав погляд від жаданої гілки, випадково глянув на себе, злякався й закричав.
Його розгойдування перетворилося на панічне борсання. Він бився в павутинні, а павутиння обплутувало його дедалі дужче, проте йому забракло здорового глузду усвідомити це — у сум’ятті він перетворився на шмат крикливого м’яса. За кілька хвилин істерики вже заплутався так, що насилу міг дихати.
Нарешті він знесилів, а павутиння ще й досі смикалося; проковтнув слину з присмаком заліза, замовк і зрозумів, що крик триває — Ілаза, охоплена таким само жахом, теж втрапила в подібну пастку; тепер вона кричала та борсалась, заплутуючись щораз дужче…
Сіре полотнище в кронах високих дерев. Передсмертний крик вовка…
Ілаза більше не кричала — плакала. Ігар, розвернутий обличчям до неба, не міг її бачити. У просвіти між гіллям зазирало синє, сліпуче, безтурботне небо.
— Ілазо, — промовив він якомога спокійніше. — Не плач. Ми зараз виборсаємося. Чуєш?
Вона протяжливо схлипнула — й замовкла.
— Отак, — сказав він, намагаючись плечем витерти мокре обличчя. — Зараз ми… — голос підвів його й недобре здригнувся. Ілаза почула — й розплакалася знову.
Ігар мовчав, дивився в небо й кусав губи. Ніхто й ніколи не розповідав про таке… Ніхто й ніколи, у жодній казці, в жодній історії… Можливо, тому… що не було кому розповідати? Хто це бачив — не повертався? Якщо таке павутиння — то який же…
— Ми зараз виборсаємося, — сказав він жорстко. — Ілазо, в тебе хоч шпилька є?
А що шпилька, відразу подумав він. Що тут шпилькою зробиш… Навіть… Може, цієї гидоти й ножем не розріжеш…
— Я… Не дістану, — Ілаза насилу опанувала власний голос, щоб відгукнутися. — У мене руки… зв’язані…
— А кресала нема в тебе?
— Звідки… І все одно… Не дістала б…
А якщо зубами, подумав Ігар із раптовою рішучістю. Дотягся ротом до найближчої павутинки, стиснув зуби… Огидно. Бридко й паскудно, але якщо перекусити…
Павутинка пройшла між зубів, ледь не порізала йому язика. Він виплюнув її і теж заплакав — безгучно, щоб Ілаза не чула.
Читать дальше