Марина та Сергій Дяченки - Скрут

Здається, він більше ніколи її не побачить.

— Шлюб, скріплений на Вівтарі, непорушний, — глухо сказала Ілаза.

Вони стояли на узліссі. Дорога до людей, занедбана, мокра від роси, від узбіччя до узбіччя була затягнута туманом, і колючі кущі, вишикувані вздовж неї, ніби варта, здавалися потворними чорними статуями.

— Куди ти підеш? — запитав Ігар, дивлячись убік.

Ілаза коротко зітхнула:

— До матері… Я піду до матері, Ігаре. Зрештою… — вона хотіла щось додати, але затнулася й замовкла. Носком черевика підчепила кущик жовтавої трави; сумно посміхнулася:

— Може, коли-небудь?..

— Так, — сказав він швидко. — Звичайно. Коли-небудь, коли все це забудеться…

Ілаза відвернула погляд:

— Дорого я б заплатила, щоб… забути… Але не вийде, як ти думаєш, Ігаре?

— Не вийде, — підтвердив він тихо. — І в мене теж.

Ілаза підчепила трав’яний кущик знову, так, що він нахилився, задер білясте коріння, оголюючи чорну, пухку землю під собою.

— Шкода… Але… але ж треба на щось сподіватися? Так?

— Так… Дивися!

Обоє задерли голови, вдивляючись у небо над лісом. Осяяний висхідним сонцем, там ширяв із розгорнутими крильми величезний білий птах.

Цей птах зміг би, напевне, вкрити собою селище; двоє, що дивилися в небо, розрізняли кожну пір’їнку в хвості, кожен вигин витонченої шиї і, здається, навіть уважний погляд…

Небесний птах, який склався з ранкових хмар, здригнувся — і станув під поривами вітру. Розпався на пластівці туману.

Обоє мовчали. Ігар зціпив зуби, відчуваючи, як липкий тягар, який тис на груди так давно, що він забув і мислити себе вільним, — як цей гнітючий тягар відступає. Залишає по собі тендітний, змучений спокій.

Дівчинка стояла серед великого лісу, очі в неї здавалися чорними від неймовірно розширених зіниць.

А поряд із нею, на відстані простягнутої руки, стояв він.

Дівчинка багато років жила в подобі дорослої, навченої життям жінки, а він — він жив у подобі…

…про яку краще не згадувати. Яку страшно побачити, — але вона дивилась, і по її дорослому обличчю текли, наздоганяючи одна одну, великі сльозини.

Перед ними лежала річка — широка й мілка, дівчинці по коліна. На дні невиразно біліли дрібні камінчики — а посеред потоку лежав іще один, величезний і плаский, виступаючи з води, мов жертовний стіл. Не дарма люди з давніх-давен прозвали його Вівтарем.

Світанок над річкою набирав сили, і якщо придивитись, можна було розгледіти на пласкому камені пеньочки згорілих свічок. Дві, три, чотири…

— Тіар.

І тоді дівчинка повернула до нього мокре, змінене часом, майже перелякане та майже щасливе обличчя.

Святий Птаху, допоможи їм.