Марина та Сергій Дяченки - Скрут

Йому скрізь ввижалися погляди. Лунко ляскали віконниці, брехали пси, перегукувалися дітлахи; мешканці визирали з вікон, із-за парканів, із воріт — візок тягнувся вулицями, ніби примара. Білий кінь, рипучі колеса, сіре й нерухоме обличчя візника, якому не вісімнадцять років можна дати, а всі сорок…

Вулиці залишилися позаду, й Тіар не закричала, знову не покликала на допомогу. Він не відчував полегшення. Здається, йому погіршало.

Ліс стояв попереду зеленою стіною. Шлях теж погіршав; по узбіччю тяглися зарості колючих кущів із ядучо-багряними ягодами, тісно притиснутими до гілочок. Іще за якийсь час обіч шляху виявився плаский камінь із ретельно видряпаним написом. Ігар притримав Місяця.

«Влада округу повідомляє… що всякий, хто промине даний рубіж, наражає на небезпеку своє життя… зупинися, подорожанине, подумай, бо не кожен, хто входить до цього лісу, повертається…»

Трохи нижче біліла намальована крейдою пика з величезними зубами. Ще нижче — автограф одного з нечисленних місцевих грамотіїв: «Даха з Підчерев’я — сука і повія». І варто було заради цього вчитися писати…

Камінь встановили тут зовсім недавно. Видно, турботливі місцеві власті налякані були зникненням Каренового загону. Ігар хльоснув Місяця; той роздратовано замотав головою, але не зробив і кроку. Він ударив коня щосили; тварина презирливо на нього озирнулася та з натугою зрушила візок з місця.

Цікаво, хто така ця Даха з Підчерев’я…

Повітря змінилося. Тепер це був вологий хвойний дух; із Ілазою вони заходили не тут. Ледь осторонь… Лежав туман, і в тумані пасся чийсь осідланий кінь…

…Чому Тіар виявилася саме вона? Адже повію тягти до скрута легше?!

А може, й ні. Ніхто не знає. Навіть Отець Дізнавач… Ігар-бо вже тяг повію. І по-дитячому зрадів, коли ошуканка виявилася всього-на-всього хитрою Вімою, котра зазіхала на чужу спадщину…

Ліс приступив упритул. Сонце грало на червоних соснових стовбурах. Корабель із багатьма, багатьма щоглами…

Він намотав віжки на передок. Відійшов від шляху, продираючись крізь невисокий чагарник; став навколішки, точніше, на одне коліно, бо поранена нога нестерпно розболілася.

Святий Птаху, шепотів він, звертаючись до корабельних сосен. Святий Птаху, прийди, захисти мене. Я повинен врятувати свою дружину, інакше не буває, Птаху, хтось повинен умерти, щоб інший жив… Я ж не для себе стараюся, Птаху, ти можеш не впускати мене до своїх золотих палат, бо на мені бруд, я вбивця… Але її, Тіар, візьми до себе і поясни їй, будь ласка, що я не хотів…

Він обірвав молитву на півслові. Підвівся й повернувся до Місяця.

Кінь позадкував, вискалюючись і всім своїм виглядом демонструючи, до чого ж бридкий йому Ігар; він постояв на узбіччі, дивлячись то на ріденькі хмари, то на висохлі травинки під ногами.

Скриню було залишено незамкненою. Щоби під віко проникало повітря; найстрашніше для Ігара було зустрітися з нею очима, тому він дивився на її сукню. На міцно вшиту в тканину оздобу з шнура.

Руки й ноги в неї затерпли; він перерізав мотузку, взяв її під пахви й витяг на сидіння. Посадив, як і раніше, дивлячись на мотузяний візерунок; повернувся й пішов геть, не розбираючи дороги, тільки болісно здригаючись, коли поранена нога спотикалася об камінь чи корінь.

Потім перед очима в нього стемніло; ще далі виявилося, що він сидить, скорчений, і чавить мураху на тонкому стовбурі. Від бідолахи лишилася тільки чорна грудочка — але Ігар все чавив, чавив, чавив…

Відсмикнув руку. Підняв очі, побачив слизький камінь із напівкруглим білястим грибом, приліпленим збоку. Потупився знову. Мурахи, яких нітрохи не зворушила доля товариша, тією самою низкою тяглися по стовбурі тонкого деревця, приреченого на вічну самотність під боком у величезного дружнього лісу…

— Хто він?

Голос прийшов нізвідки. Ігар цілу секунду сидів, гадаючи, що зачаївся, поки зрозумів, що хтось стоїть у нього за спиною, і з гіркотою подумав: але ж я міг би вже три дні бути мертвим…

— Який він з вигляду? Який? Якщо скрут, то який з вигляду?

Крихітний павучок, схожий на зернятко з лапками, намагався приліпити свою нитку до шорсткуватого вологого стовбура. Навіщо їй тепер знати? Але головне, навіщо йому тепер обманювати?

— Він має вигляд величезного павука. Він сидить у тенетах і ссе кров із усього живого.

Отепер їй саме час піти. Ігар чекав, що вона піде й тоді можна буде зібрати рештки волі та змусити себе замислитися. Бо в її присутності вирішувати несила.