Марина та Сергій Дяченки - Скрут

— Та ти зовсім змучилася… Відпочинь. Давай разом посидимо, подивимося на вогонь… Зараз я наллю тобі теплого відвару, Фа приготувала, турботлива Фа…

Обідок кухля ледь не обпік їй губи. Хотілося пити, але відвар здався їй надто терпким і гірким. Всі ліки такі, подумала вона мимохідь. Те, що лікує, гірке на смак. Те, що солодке, обертається потім хворобою…

Аальмар посадив її собі на коліна. Вона, як колись, відчула тепло його тіла; вона вже була розслабилася, поклала голову йому на плече — але відразу зрозуміла, що часи дитинства минули незворотно.

Аальмар був не таким, як колись. Він обіймав її не як звичайно; його теж трусило. Він говорив заспокійливі слова, які нічого не значили, — та дівчина розуміла, що він ледь стримується. Його долає пристрасть, його м’язи напружуються, і, притискаючись до нього боком, вона відчуває його пружну чоловічу плоть…

Вона рвонулася. Вивільнилася; відскочила в інший куток кімнати, уже зі слізьми намагаючись зрозуміти, що, що її тримає, що налягло чорним черевом, так, що холод пробирає до кісток і важко дихати…

Він дивився на неї здивовано і якось безпорадно:

— Мала… Що з тобою, га? Скажи мені, я зроблю, що захочеш…

Якби вона знала, що з нею!

Долаючи тугу, вона змусила себе посміхнутися:

— Пробач…

Крок до нього назустріч. Ще крок; він підводиться й відкидає з ліжка ковдру. Червоне простирадло, ловлячи відблиски світильників, здається океаном крові.

Дівчинка придушила нудоту. Звідки такі думки? Звідки?!

Вона йшла, безжально чавила квіти, які траплялися під ноги. Вирішила твердо — хоч би що вона відчувала, Аальмар не повинен про це дізнатися. З її боку це було б просто дико, мерзенно, нелюдяно…

Він скинув халат, і вона вперше в житті побачила його тіло. Аристократично тонке й водночас могутнє, тіло мандрівника і воїна, зі слідами шрамів, із рельєфно випнутими м’язами, з безволосою білою шкірою…

Тіло пристрасного чоловіка.

Дівчина сахнулася, наче її вдарили.

Те, що мучило її, заливало темною каламуттю, холодом і страхом, те, що перетворило очікування весілля на повільне катування — зробилося раптом очевидним.

Тому що той, хто зараз простягає до неї руки, її чоловік, і він бажає по праву позбавити її цноти…

…Навіщо пригадується подвір’я, де кубляться кури, де вантажать віз, і на широкому обідку — прилиплий пташиний послід? Хрипкуватий голос чоловіка, що є її батьком — але зовсім чужий? Не можна пригадати обличчя… У її спогадах немає барв, самі лишень тіні, контури…

Аальмар…

…Віз рушає, з-під коліс спритно зринає рудий півень зі звислим набік гребенем…

Дівчина переривчасто схлипнула.

Спогади… Тіні. Аальмар… У її свідомості він назавжди залишиться її справжнім батьком. Любим, обожнюваним, всесильним і могутнім, владарем світу — але батьком, батьком, і те, що вони зараз збираються зробити…

Кровозмішення.

Коліна в неї здригнулись. Увесь жах, накопичений поколіннями її предків, увесь липкий кошмар кровозмісного зв’язку… З батьком — не можна, не можна! Небом заборонено, людьми, всіма повір’ями та легендами, заборонено самою природою — не можна!

— Малятко моє… Дівчинко моя…

Вона повільно сповзала на килим.

— Що з тобою?

— Не можна, — прохрипіла вона, ледь утримуючи притомність. — Ні, ні…

— Що з тобою?!

Крила її сорочки безвольно відкинулися. Аальмар схопив її, притискаючи оголеним тілом до свого оголеного тіла. Вона дико рвонулася, відштовхуючи його руками й ногами:

— Ні! Тільки не це! Відійди! Ні…

Вона впала на килим, і її знудило. Так природа проклинає кровозмішників, так вона мститься тим, хто спробує ослухатися.

— Іди геть! — кричала вона, здригаючись у судомах. — Іди геть, не можна! Тільки не це! Не торкайся до мене!

— Тіар!!!

Крики й плач. Грюкіт і прокльони. І повільно, повільно хилиться підлога…

Валиться дім? Аби погребти їх обох під руїнами?

Дзенькіт розбитого скла. Скалки в неї на плечах, пащека спорожнілої чорної рами, світильник відбивається в чиїхось круглих очах…

Вікі. Він стояв під вікном! Він стояв і нібито чекав — і ось вона звалилася просто в його занімілі, тремтячі руки.

— Тіар?!

І в зубчастому проламі вікна в неї над головою — спотворене судомою обличчя із непорушними очима.

Зривистий голос підлітка:

— Тіар, тебе… скривдили?!

Те, що трапилося потім, іноді приходило до неї у снах.

Нібито вона біжить рівниною, гнана вітром, божевільна, не годна зупинитися.