Марина та Сергій Дяченки - Скрут

— Він сказав тобі моє ім’я?!

— Він сказав мені й про твою родиму пляму. А тепер іди.

Вона стояла. Здається, він чув, як шелестить під вітром тверда пелена її сукні; голос у неї був не набагато гучнішим:

— Скажи мені, звідки… скрути. Ти ж повинен знати…

— Я знаю, — він дивився на білястий гриб. — Людина, яку зрадила близька істота, обертається на чудовисько і…

— Зрадила?!

Він здригнувся від цього ледь чутного зойку. Від безгучного крику розпачу й болю. І придушив у собі бажання озирнутися:

— Це не я сказав. Так доносить легенда…

— Легенда…

Він почув, як повільно віддаляються її кроки. Зціпив зуби й озирнувся.

Вона йшла з витягнутими вперед руками, натикаючись на кущі, начебто сліпа. Пелена її сукні посипана була, мов зірками, колючими кульками сухого реп’яха.

— Тіар!

Вона спіткнулася й упала. Підвелася перш ніж він устиг добігти. Очі в неї були зовсім сухими й страшно чорними. Як прогорілий жар.

— О горе…

— Тіар…

— Ні…

Ноги в неї знову підігнулися. Він стояв поряд, не зважуючись до неї доторкнутися; що сильніша й мудріша людина, то страшніше дивитися на її розпач.

— Тіар… — сказав він пошепки. — Термін уже минув… Я повинен іти, щоб не спізнитися, Тіар… Тому що Ілаза…

Він став на коліна.

— Не слухай, що я скажу тобі… Я знав чоловіка, який добровільно розділив з коханою дружиною довгу й огидну смерть. Це була щаслива й шляхетна людина; зараз я піду, тому що там Ілаза… Той чоловік умер із ім’ям дружини на вустах… А я… не з її ім’ям. З іншим… І якщо я брешу тобі, нехай Птах мене відкине геть від дверей золотих палат. Бо я… не вмію пояснити, але ти зрозумій. Зрозумій і не проклинай мене. Ілаза, вона… тоді я уявив, що люблю… Тому що хотів любити. А тепер… прощавай.

Він підвівся, не відчуваючи болю. Не оглядаючись, рушив до лісу; її голос зупинив його лише на мить:

— Я знаю, хто це. Хто — скрут. Тепер я знаю.

Дівчині дедалі більше здавалося, що всі ці пишні, гучні, громіздкі події відбуваються з кимось іншим.

Здавалося, що ніч, проведена без сну, наповнила її голову ватою. Здавалося, що вуха заліплено теплим воском, тому гамір загальних веселощів долинає ніби здаля. Тіло її жило, як маріонетка — коли потрібно, спина згиналася в поклоні, коли потрібно, язик вимовляв належні слова, й посмішка на блідих губах з’являлася саме тоді, коли її всі з нетерпінням очікували. Поряд із нею, зовсім близько, був Аальмар — і, мабуть, уперше в житті його присутність була їй обтяжливою. Начебто вона в чомусь винна перед ним і тепер їй боляче дивитися йому в очі…

Щоразу, коли вона за традицією обходила гостей, схилялася перед нареченим і торкалася губами до пряжки його пояса. Пряжка була бронзова, і на ній зображено було лютого шуліку з кривим роззявленим дзьобом.

— Аальмаре…

— Мала, не турбуйся. Все добре. Тобі нелегко, я розумію, потерпи… Потім ще будемо згадувати цей день…

Від його м’якого голосу, від дбайливого дотику гарячої долоні їй чомусь хотілося плакати. Вона знову йшла уздовж столів, киваючи та посміхаючись, посміхаючись і киваючи, і їй здавалося, що вона — воскова свічка, що замість голови в неї пекучий язичок полум’я, а замість шиї чорний ґнотик, і розплавлений віск усе ллється та ллється й зараз зіпсує весільну сукню…

До неї долітали уривки розмов. По її обличчі, по грудях, по одязі ковзали прискіпливі погляди; їй здавалося, що загальна увага й цікавість вкривають її прозорою шкоринкою. Нібито вона метелик, залитий жовтавою смолою…

— Аальмаре…

— Уже скоро. Ще хвилина — і попрощаєшся з гостями…

Вона, здається, зраділа. Їй подумалось: як би чудово зараз було прослизнути в свою кімнату, впасти на постіль, не роздягаючись, і накрити голову маленькою круглою подушкою…

Її дівочої кімнати більше нема. На неї чекає величезна спальня з високим, оповитим гірляндами ліжком. Мережану ковдру відкинуто, відкрито всім поглядам краєчок шовкового червоного простирадла, а біля підніжжя лежать принесені гостями дарунки — срібло й золото, стрічки й шовки, і безліч іще чогось. Очі бідолашної дівчини не в змозі розгледіти всього серед квітів…

Аальмар узяв її за руку. Весільний гамір у вухах посилився й злився в одно, перетворився на рівномірний, якийсь неживий гул. Блищали, обертаючись до неї, захоплені очі — молоді й старі, знайомі й не дуже, затуманені вином, сповнені найсправжнісінького, розігрітого святом щастя. Звідкілясь збоку напливло обличчя Великої Фа — нарум’янене з нагоди небувалої події, схоже на черству житню скибку, густо вкриту рожевим кремом…