Спогад миттєво збляк, стиснувся, обм’як, ніби опалий з дерева листок. На його місце прорвалося щось інше, заборонене — Ігар зробив зусилля й загнав його в темні глибини пам’яті. Назавжди.
Досить, що ім’я її…
— Тіар, — хрипко сказала Ілаза, й це було перше її слово. — Де Тіар?
— Її нема…
— Не може бути, — Ілазин голос лунав рівно й глухо, так могла б говорити оживлена статуя. — Не може бути. Де вона.
— Її нема…
Тієї миті, коли до Ілази лишилося кілька кроків, він спиною відчув чужу присутність.
І на якийсь час Ілаза перестала існувати.
Повільно, мовби побоюючись ненароком звихнути шию, Ігар озирнувся.
Тіні не було видно — та Ігар знав, де вона. У густій кроні присадкуватого, ще зовсім зеленого дуба.
— Її нема, — повторив він утретє. — Я не знайшов її. Робіть зі мною, що хочете.
Йому відразу стало так легко! Все, що потрібно було зробити, зроблено, все, що потрібно було сказати, сказано. Зараз можна просто сісти на травичку й трішки відпочити.
Він посміхнувся. Бракувало тільки, щоб саме зараз його розібрав той ідіотський, невчасний сміх…
— Навіщо ж ти приперся? — сказала в нього за спиною Ілаза.
Нервовий сміх обірвався.
— Навіщо? — голос у неї затремтів. — Ти… ти нікчема. Ганчірка. Ти втяг мене… прирік мене… а тепер не зміг навіть… навіть… — вона схлипнула, і це схлипування судомою пройшло по всьому її тілі.
Він хотів сказати їй щось. Він хотів підійти, обійняти — але не послухався язик і відмовили ноги.
— Ти… — Ілазу трусило, вона входила в свою істерику, як ніж входить у масло. — Ти… навіщо ти прийшов сам?! Щоб я іще раз помилувалася твоєю шмаркатою пикою? Навіщо ти припхався, якщо не привів Тіар?! Слимак… Куди я дивилася, коли купилась на твої казки про любов… про шляхетність… Така вона, твоя велика любов?!
Ігар дивився туди, де серед темного дубового гілля губилася інша темрява, що мала погляд.
— Відпустіть її, — сказав він несподівано для себе. — Що дасть тепер її смерть? Бачить Птах, я зробив усе, що міг, — заради неї, своєї дружини… Якщо хочете мститися — мстіться мені, вона ж бо в чому винна?
Ілаза на мить примовкла, щоб відразу захлинутися презирством:
— Чого тепер варта твоя вдавана шляхетність? Чого варта твоя брехня, чого варта ця твоя поза? Хочеш умерти героїчно? Не вийде — сконаєш, мов той хробак! Мокриця! Тварюка остання!
Вона вишукувала найбридкішу, найстрашнішу лайку. Вона називала його найогиднішими прізвиськами; потім упала на землю й забилася в риданнях. Напевне, слід було напоїти її водою зі струмка, але Ігар не міг зрушити з місця.
— Не мовчіть, — пошепки сказав він темній дубовій кроні. — Робіть що-небудь… Узялися вбивати — вбивайте… Але ж Тіар від цього не з’явиться…
Тиша. Тільки віддалений шум вітру, постукування дятла та схлипування Ілази.
Нарешті вона затихла. Сіла на п’яти, ховаючи обличчя в долонях; невиразно прошепотіла крізь пальці:
— Ігаре, пробач…
Він мовчав.
— Ігаре… Я не можу, прости…
— Нічого, — сказав він, як і раніше, пошепки. — Потерпи…
Із дубової крони спостерігали. Погляд давив, неначе надгробок, — Ігар не міг зрозуміти, якими саме почуттями переповнено третього, мовчазного свідка подружньої сварки.
— Я виконав усе, що ви звеліли, — почав Ігар, і голос його звучав напрочуд рівно й сухо. — Я обійшов усю провінцію Ррок, усі міста й містечка, селища й хутори… Я скрізь шукав жінку на ймення Тіар із темним волоссям і карими очима з прозеленню… і з плямою у вигляді ромба під правою лопаткою. Бачить Птах, на шляху мені траплялося багато схожих жінок, але жодна з них не була Тіар. Зірка Хота зайшла, шлях мій скінчено… Дабат.
— Дабат… — луною долинуло до його вух.
Він ще не усвідомив, чий саме голос чує, він відчув тугу, що підступала до горла.
Так буває уві сні, коли зриваєшся в прірву без дна…
— Дабат, — тепер йому здалося, що це шарудить осіннє листя. — Хай буде так.
Тоді він схлипнув — і повернув голову.
Вона стояла теж на березі — ледь вище за течією. В опущеній руці був вузлик — той, із яким вона зазвичай поспішала на допомогу.
— Ні!
Уже на бігу він прокляв своє життя й нескінченну дурість долі.
— Ні! Втікай! Утікай, благаю… Заради Птаха…
Земля раптом кинулася йому в обличчя — заточився об корч і впав. Голова Тіар пливла над ним у сірому небі — точніше, це пливли хмари, й від цього темне волосся з мідним полиском здавалося куполом вежі, яка ширяє в небі.
Скрут теж бачив її — але мовчав. Мертво мовчав, не виказуючи себе ні звуком, ані порухом.
Читать дальше