Марина та Сергій Дяченки - Скрут

Ігар звівся на лікті. Обернувся до темної крони, видихнув крізь зуби:

— Якщо ти доторкнешся до неї… Якщо тільки доторкнешся…

— Іди, Ігаре, — озвалася жінка глухо. — Бери Ілазу та іди… Усе, що тут відбудеться, стосується тільки…

— Я помру раніше за тебе, — сказав він хрипко. — Щоб дістатися до тебе, йому доведеться відкинути з дороги мій труп.

Тіар зробила крок до дуба.

Дивно, але скрут був ще й досі там. Втім, він такий прудкий, що його «там» і «тут» майже невіддільні…

Ігар став на її шляху.

Яке в неї змучене, сумне обличчя. Тепер на ньому виразно читаються її роки; напевно, вона встигла впустити в цей світ половину тих, хто нині живе. Та, що стоїть біля брами в життя…

— Відійди, Ігаре… Дякую тобі. Тепер відійди.

Ігар упав навколішки. Потім рачки; по кісточки в струмку стояла Ілаза. Знову бліда й мовчазна, мов нежива. Ось так…

Тіар ішла. Ігарові здавалося, що вона торкається трави тільки пеленою старенької темної сукні. Що ноги її пливуть над землею…

І тоді йому виразно побачилось, як на голову їй падає, нечутно розгортаючись, сіре павутиння. Стягує, згортає в кокон, тягне вгору. «Ти… уявляєш собі… Як саме скрут чинить зі своєю… з кривдником? Ти не зможеш такого уявити. Ніколи…»

— Тіар!

Вона озирнулася. Очі її говорили: стій! Наказ був настільки владним, що Ігар, який уже приготувався до стрибка, обм’як і знову осів на землю. А Тіар уже знову йшла. Назустріч своїй долі.

Ігар замружився. У чорній темряві миготіли червоні плями, дивитися на це було нестерпно, він не витримав і підняв повіки. Тіар не йшла більше — стояла, безпорадно вдивляючись у переплутані крони. Вона його не бачить. Вона теж його не бачить… Та чи розуміє, що чекає на неї?!

— В ім’я твоє…

Це вимовили її губи? Чи Ігара обдурив шелест жовтого листя?

— Аальмаре.

Ігар здригнувся. Здається, Ілаза сіпнулася теж; увесь ліс здригнувся, гублячи останнє жовте листя.

Незнайоме ім’я вміщало в собі… те, чому Ігар не знайшов би назви. Але відчуття було таке, начебто він зазирнув у старий, незміряно глибокий, вподобаний примарами колодязь.

— Аальмаре… в ім’я твоє. Дванадцять немовлят я врятувала від неминучої смерті. Дванадцять хлопчиків на землі носять твоє ім’я…

Мовчання. Шелест листя й шелест струмка. Мертва тиша лісу без птахів.

— Аальмаре… Десять тисяч ночей… Я благала долю дозволити мені бути з тобою разом. Там, після… після… всього. Але доля зрозуміла мої молитви по-своєму…

Тиша.

— Аальмаре… Коли я насмілилася повернутись… коли я змогла вже… коли я вже вміла й хотіла тобі пояснити… Там було порожньо й страшно. І павутиння, павутиння… І мені сказали, що ти…

Ігар до крові закусив губу. Тіар вище підняла бліде обличчя:

— …Що ти вмер, Аальмаре… Аальмаре. Як давно я не вимовляла вголос…

У темних кронах панувала безмовність. Тіар повільно повернула голову. Подивилася на Ілазу, що стояла у воді; невидющий погляд зупинився на Ігарові.

— Ідіть… Будь ласка. Я… не можу так… Я ж іще повинна сказати…

— Тіар… — простогнав він з колін.

Губи її ледь здригнулись, але погляд залишався несхибним. Йому, Ігарові, ніколи не вдасться її переконати — тим більше тепер, коли за спиною в Тіар стоїть її таємниця. Та, котру вона з такою гідністю носила в душі все життя. Тягар і тавро, таке само незнищенне, як родима пляма під правою лопаткою…

Ігар зрозумів раптом, що більше нічого не може зробити. Що він зайвий. Що дійсно повинен піти. Зараз.

На негнучких ногах він підійшов до Ілази. Простяг їй руку:

— Ходімо…

Вона вклала в його пальці крижану, зовсім дерев’яну долоню. Тихо й слухняно, мов дитина.

І вони пішли геть. Не озираючись і не дивлячись одне на одного.

А потім за їхніми спинами ледве чутно гойднувся ліс, Ігар все-таки озирнувся.

Тіар стояла навколішки. Перед нею, на відстані простягнутої руки, під покровом танцю тіней стояв той.

Ілаза, яка теж озирнулася, глухо застогнала, затискаючи собі рота долонею.

Очі. Незрозуміло, як із такої відстані, в непевному танці тіні можливо було розгледіти його очі — але Ігар розгледів.

Чи то йому привиділося?

Ці очі не могли належати людині — але ось погляд…

У погляді було цілком людське, але незрозуміле Ігарові почуття.

Минуло кілька довгих секунд.

А потім усі сили Ігарової душі рвонулися до Тіар, бажаючи врятувати її — або розділити з нею долю; тепер вона озирнулася. Обличчя в неї було зосередженим, як під час тяжких пологів. Як тієї ночі, коли Ігар уперше побачив її.