Марина та Сергій Дяченки - Скрут

…Але цієї миті з темряви назустріч йому виступила оголена Ілаза, й недоречні думки зникли. І будь-які думки зникли. Зовсім.

Напевне, ліс і не таке ще бачив. Ліс не першу сотню років стояв над стрічкою води, над Вівтарем у її водах — і рік за роком хоробрі пари брели сюди, нехтуючи небезпекою, сходили на шлюбне ложе з білого каменю. Ліс бачив у темряві, й ліс дивився безсторонньо.

Двоє оголених виконували ритуальний танок. Якоїсь миті рішучість зрадила дівчину, й вона спробувала вирватися, зіштовхнути з себе обранця, напруженого, мов струна; за століття свого існування ліс надивився також і на незайманок, які полишали Вівтар завчасу та в сум’ятті дерлися на берег. Юнак бурмотів щось заспокійливо-невиразне — слова його губилися в гомоні річки, й ліс бачив крапельки поту, які виступили на гнучкій вузькій спині; траплялися тут і безпорадні наречені, які принижено благали в обраниць поблажливості. Нинішні двоє виявилися нічим не примітною парою — хлопець заспокоїв дівчину та поновив пестощі, дихаючи що не мить глибше й важче. Незайманка ж не знала, щастя вона відчуває чи страждання — однак скорилася неминучому й не силкувалась більше зволікати з жертвопринесенням.

У небі висіли зірки, жовті й великі, мов яблука. Над річкою стелилися пахощі отруйних нічних квітів; темне гілля простягалося високо над водою, і, якби серпик обернувся на повнотілий місяць, то серед світлого каміння на річковому дні виднілися б темні спини форелі. Юнак застогнав крізь міцно стиснуті зуби, дівчина заборсалася від болю, стримуючи крик; по чорних кронах пробіг вітер, і в голосі гілок почулося схвалення.

Дві зірки, трохи темніші та жовтіші за інші, не знати як опинилися на березі, серед стовбурів. Власник круглих байдужих очей дивився, як вода в річці підіймається, рине через Вівтар, змиваючи кров незайманки — жертву прийнято… За мить камінь знову підійметься над водою, молоді, захлинаючись, знову виявляться на суші, й руки, якими вони судомно вчепилися в тіла одне одного, потроху розслабляться, тоді ці двоє вперше усвідомлять, що таїнство звершилося…

Круглі очі кліпнули, байдужий вираз полишив їх — лише на мить.

…Ішли повільно — через кожні десять кроків доводилося валитись у траву й цілуватися до запаморочення, до оніміння збуджених і скусаних губів. Ігарові жагуче хотілося нескінченно повторювати те, що трапилося вночі на камені, — але він стримувався, розуміючи, що Ілазі необхідний відпочинок.

Ілаза нагадувала людину, яка скинула гору з пліч — проясніла; вона то підминала під себе високу траву з синім розсипом квітів, то накидалася на Ігара з пестощами, то відкидала голову й сама підставляла п’яне від щастя обличчя. Тоді він із насолодою вдихав її запах, запах шкіри й ніжного поту, річкової води й тонких парфумів — бо серед найнеобхідніших речей Ілаза прихопила з дому крихітну скляночку, подарунок митецького парфумера. Вони вовтузилися в траві, ніби веселі цуценята; зворотний шлях був суцільно залитий сонцем, а майбутнє довге життя здавалося лише продовженням цієї сонячної дороги, тому обом ліньки було замислюватися про майбутнє. Усе владнається саме по собі, думав Ігар, занурюючи руку в плутанину з трави й Ілазиного волосся. Там буде видно…

Вихваляючись перед молодою дружиною та шукаючи застосування власній бурхливій силі, він просто на шляху продемонстрував Ілазі кілька стрибків Отця Розбивача — «високих» і «низьких», бойових і тренувальних. Ніколи в стінах Гнізда йому не вдавалося домогтися такої легкості та плавності, які самі прийшли до нього серед залитого сонцем лісу; він жалкував, що з ним нема ніякого спорядження — хоча б легкого учнівського «пазура», не кажучи вже про чудові, жодного разу ще не надягнуті «крила»… Ілаза сміялась, охкала та ойкала, і він бачив, що вона не вдає захват, а справді захоплена; вкотре обіймаючи її, він подумав, що якби Ілаза виявилася на місці Отця Розбивача в Гнізді, з послушника Ігара вийшов би першокласний боєць, а не слабенький вічний учень, який постійно помиляється…

Опівдні вони довго бенкетували перед розкладеними на старому пні останніми харчами та раз за разом з’єднували долоні. Батуючи сухий хліб, Ігар думав про тонке, просочене вином тістечко, а білі Ілазині зуби жували, а жадані губи рухалися їм у такт, і гострий язичок злизував прилиплі крихти настільки хвилююче, що Ігар забував про голод; ловлячи його погляд, Ілаза посміхалася своєю хмільною посмішкою — і крихти з її губів відразу опинялися в Ігаровім роті, а недоїдений шматок хліба падав у траву…