— Великий Вівтарю, прийми нашу жертву… Освяти нам шлюб, адже люди не бажають освятити його. Помисли в нас чисті, й нема між нами ані неправди, ані влади, ані грошей; присягаємося прийняти твоє благословення та єднатися в шлюбі до самої смерті…
Ігар говорив неквапно й виважено, як і потрібно за ритуалом — але все, що відбувалося, здавалося йому репетицією або сном, він ніяк не міг втямити, що ось воно, пережите багато разів, вимріяне та вистраждане, здійснюється, проте якось аж надто просто, швидко та буденно.
— …а якщо один із нас умре раніше, то другий залишиться в цнотливій самоті. Почуй же нас — ми приготували тобі жертву!
Ілаза мовчки стояла в нього за спиною, але тепер спіймала його долоню, і він відчув, що рука в неї дрібно тремтить.
Різонути себе гострим лезом виявилося непросто — Ігар завжди боявся крові й болю. Але розрізати палець Ілазі виявилося ще складніше. Зрештою вона сама взяла з його рук кривий ножик-півмісяць, і її кров закапала слідом за Ігаровою — просто в медяні стільники. Глиняний бугай несхибно дивився на вогонь свічки; морду йому Ігар вимазав медом із домішкою крові, Ілаза ж обмастила йому чоловічий орган, любовно виліплений скульптором.
Це ще не жертва. Глиняний бик — лише свідок.
Небо над їхніми головами повільно гасло; від води тягло холодом — але камінь здавався теплим, дедалі теплішим, свічка тріскотіла, язичок полум’я смикався; Ігар теж здригався. Йому дуже хотілося в сутінках обійняти Ілазу за плечі, захистити й самому захиститись — але знав, що зараз вони не повинні торкатися одне до одного. Нізащо.
Запала ніч. Свічка прогоріла наполовину; над непроникно чорними кронами близького лісу змалювався вузький серпик місяця — начебто хтось пожбурив на небеса ритуального ножа. Ігар підвівся.
…Шлюб, скріплений на Вівтарі, непорушний. За кілька годин усі жінки світу вмруть для Ігара, на всьому світі залишиться тільки Ілаза. На все життя. Якщо навіть її спіткає раптова й безжальна погибель — Ігар не звільниться від присяги, він буде вічно самотнім і вірним померлій дружині…
На мить йому зробилося холодно й страшно. Ганьба — він ладен був відступити; одним незграбним рухом його наречена виказала таку само негідну слабкість. Ігар спіймав її переляканий погляд і здогадався, що й вона соромиться, теж хоче вагання приховати; дивна річ, але Ілазин переляк допоміг йому впоратися з власною нерішучістю. Він навіть зміг підбадьорливо посміхнутися.
Ще хвилину вони стояли в темряві, слухаючи дихання одне одного, уникаючи погляду в очі. Ігарові думки метались: але ж він не міг жити без Ілази, це було так природно, це ж не з примусу, а на виконання рокованого…
По тому й Ілаза себе опанувала. Посміхнулася щасливо й водночас напружено:
— Час…
Ігар проковтнув грудку:
— Коли… Догорить свічка.
Вони повернулися одне до одного спинами й ступнули в потік по різні боки каменя. Щоб виявитися на різних берегах, але не втратити з поля зору вогник свічки.
Крижана вода обпікала ноги, та Ігар ніби не відчував. Одяг здавався суцільним липким пластиром; він виліз на берег, стяг із себе все до нитки й на купу ганчір’я кинув храмовий знак на ланцюжку — Вівтар не зносить чужих амулетів. Йому, як і раніше, здавалося, що це або сон, або ж відбувається з кимсь іншим — надто нереально, надто просто, буденно…
…Вівтар укладає шлюби, яких ніколи не благословили би люди. Вівтар зв’язує навіки — тоді людям нема куди подітися, вони проклинають геть усе, але якщо королівна поєднується на Вівтарі з підпаском, то або їй до смерті жити в хліві, або пастушок стане владарем. Тільки так. Вони зробили вибір.
За жертву для каменя слугує кров, пролита незайманкою першої шлюбної ночі. Ігар не знав достеменно, чи належить бути й нареченому цнотливим — раніше йому легко було запевнити себе, що подібні тонкощі байдужі каменеві. Тепер же, стоячи оголеним на березі нічної річки й до болю в очах вдивляючись у мерехтливий вогник, він із жахом пригадав те руденьке дівчисько, якому він спочатку заморочив голову безсоромним вихвалянням, а по тому було запізно відступати; далі ж вона досхочу насміялася з його несміливості, а ще згодом Отець Дізнавач, найстрашніша в скиті людина, наклав таку тяжку покуту, що в Ігара цілий місяць очі лізли на лоба від непосильної роботи й щоденних покарань…
Свічка кліпнула й згасла. Здригаючись, Ігар зробив крок у воду — хоч би там що — відступати пізно…
Хоча хіба такі думки доречні зараз, за хвилину до…
Читать дальше