Марина та Сергій Дяченки - Скрут

Ігарові здавалося, що він тілом відчуває нитку, яка зв’язала їх навіки. Тепер вони стали однією істотою, Ілаза живе в ньому, як дитя живе в материнському череві. І він теж зовсім п’яний, але ж уже багато днів не мав у роті й краплі вина…

А потім вони стомилися.

Тримаючись за руки, повільно брели крізь ліс, який приховав до часу свої пастки і таємниці. Сонце, що супроводило їх цілий день, опускалося за стовбури. Трава під ногами зріділа, під нею виявився пісок, у якому втопали й без того натруджені ноги; довгий яр, на який вони очікували наткнутися набагато пізніше, виявився в цьому місці надто глибоким, щоб через нього перебратися. Молодята рушили вздовж урвища, й сили в них лишилося тільки на те, щоб обмінюватися підбадьорливими посмішками.

— Птахи не співають, — повідомила Ілаза по півгодинному шляху.

Ігар пожартував — доволі паскудно, та Ілаза не образилася.

— Цілий день цвірінчали… — провадила дівчина. — І сонце ж іще не сіло.

Ігар знову пожартував — цього разу Ілаза ляпнула його нижче спини:

— Прикуси язика, якщо збираєшся стати князем!

Він затнувся. Ілазині слова нагадали про неминуче завтра. Завтра доведеться відпрацьовувати сьогоднішнє щастя, доводити, що гідний його та здатний ощасливити жінку довше, ніж на одну ніч і один день…

А найнеприємніше — завтра доведеться спокутувати провину перед скитом і Святим Птахом. Птах, він знав, пробачить, але скит… перед Гніздом доведеться залагоджувати. І він ще не знає, як.

— У замок, матері, гінця пошлемо, — припустила Ілаза, яка думала про своє. Ігар похитав головою:

— Нас притягнуть на аркані.

Ілаза спіткнулася. Роздратовано відкинула волосся з чола:

— Дурниці. Мати не посміє… Нас поєднав Вівтар…

Ігар мовчав. Ілаза й сама чудово знала ціну своїм словам. Спіткнулася ще раз, тихо вилаялась і теж замовкла.

Ні, навіть Ілазина мати не зважиться заперечувати шлюб, укладений на Вівтарі. Однак їй нічого не варто закатувати самозваного зятя на очах новоспеченої дружини й покарати тим самим обох, бо ж неслухняна дочка проживе решту життя у вдовиній сукні та під суворим наглядом яких-небудь гірських черниць…

Ілаза спіткнулася знову. Як здалося Ігару — на рівному місці; Ілазі здалося те саме, бо вона роздратовано озирнулася, розглядаючи вузьку стежинку:

— Я божевільна, чи що… Начебто нитку впоперек дороги натягнуто. Чи ноги не носять?

Ігар несподівано для себе припустив, чому не носять ноги й що робити, аби знову носили. Ілаза почервоніла:

— Дурень…

Якийсь час вони стояли, обіймаючись, але Ігар не дозволив собі колишньої безтурботності — обережно притискаючи до себе Ілазу, він уважно вивчав гілля над головою, чагарник осторонь від стежки, темне сплетіння гілок на дні глибокого яру; птахів дійсно не було, жодного. Десь у глибині лісу протяжливо зарипіло дерево — звук нагадував скреготіння зубів.

— Ігаре, — пошепки попросила Ілаза, — давай зупинимось. Я стомилася.

Він приглушено зітхнув:

— Потерпи… Ще трішечки. Пройдімо ще…

Йому не хотілося зупинятися на нічліг у місці, де з незрозумілих причин не лишилося жодного птаха. Висока хмара ще ловила боком прощальний сонячний промінь, а на дні яру давно стояв пізній вечір. Ігарові подумалося, що ніч заповнює ліс, виповзаючи з яру.

Вони йшли дедалі швидше, бо невиразна тривога опанувала й Ілазу; яр ніяк не думав нижчати й вужчати, а продиратися ним у темряві, яка дедалі густішала, Ігарові тим більше не хотілося. Від голоду підтягувало живіт — Ігар з жалем згадав шмат хліба, загублений удень на галяві в розпал любовної гри; не треба було кидати хліб. Голод накладався на нічний страх, який невблаганно насувався, і поєднання це виходило вкрай мерзенне. Він сам кілька разів спотикався — здавалося, на рівному місці. Начебто мотузку впоперек шляху натягнуто, а озирнешся — нема ніякої мотузки, лише прим’ята травичка та залисини жовтого піску. Та й їх розгледіти було щораз важче…

— Що це? — Ілазин голос примусив його здригнутися.

Дружина стояла з високо задертою головою. У кронах над ними колихалося сіре щось, не помітне у півмороку, схоже найбільше на полотнище, точніше, на кілька полотнищ, безладно розвішаних поквапливою господинею, тільки господиня ця мала бути на зріст як столітній дуб. Від кожного повіву те, сіре, неприємно ворушилося. Так, напевне, ворушиться під водою волосся потопельника. Там, у сірому ворушінні, було щось іще, й Ігар інтуїтивно відчував, що це обов’язково варто розгледіти, але сутінки погустішали настільки, що він лише натужно мружився, посилюючи власне занепокоєння.