Марина та Сергій Дяченки - Скрут

— Ігаре… — Ілазина рука вчепилася йому в плече, й він усвідомив раптом, що малий, кволий, худорлявий, одного зросту з Ілазою і дуже боїться.

— Ходімо, — голос у нього попри очікування не дуже й тремтів. — Нема чого боятися, мало там що… Деякі звірі… Плетуть собі такі гнізда. Відійдімо… подалі та станьмо на перепочинок.

Він ішов, відчував у руці її долоню та посміхався подумки: «Деякі звірі плетуть такі гнізда. Треба записати».

Пізнього вечора небо над лісом раптом освітилося — це повільно падала вогонь-зірка, яка за всіх часів вважалася добрим знаком. Обоє несхибно дивилися на жовту, немов жовтець, іскру, поки Ілаза нарешті не спохопилася:

— А бажання?! Ти встиг задумати?

Ігар посміхнувся багатозначно й лукаво:

— У мене тепер на все життя одне тільки й залишилось… Одне бажання… Сказати, яке?

Ілаза — хоч і не наречена вже, а дружина — не витримала й щасливо почервоніла. Втім, очікування її були марні, бо вночі їм не довелось кохатися.

Спочатку до них на вогник зазирнув самотній вовк — обоє майже не встигли його розгледіти й похололи від жаху. Не тому, що вовк чимось по-справжньому загрожував їм — просто в кров і плоть обом в’ївся звірячий острах зимових ночей, острах, завдяки якому їхні предки зуміли залишити достатню кількість нащадків. Вовк пішов перш ніж Ігар отямився й потягнувся до головешки з вогню.

А потім, коли вже заспокоїлися, розслабились і обійнялися, вовк подав голос, і волосся заворушилося на Ігаровій голові.

Спочатку здалося, що кричить людина. Звук був нестерпним — передсмертний крик істоти під тортурами — й лунав він зовсім недалеко, швидше за все, за яром. Ігар зроду не чув про небезпеки, які чигають у лісі на вовків і викликають такі моторошні крики. А вовк тим часом і далі кричав. Ігарові чомусь пригадалося сіре полотнище в темних кронах. До чого б то?

Потім вовк умер. Ні Ігарові, ані Ілазі не спало на думку засумніватися в його смерті — крик перейшов у хрипіння й обірвався. На молодих ринула тиша, бо в нічному лісі зробилося так тихо, як узимку на цвинтарі.

До ранку вони не розтискали рук — але не більше.

Рушили далі на світанку — як тільки стало помітно стовбури, яр і стежку. Обом хотілося якомога швидше віддалитися від місця загибелі вовка, незалежно від того, хто чи що його вбило. Птахів, як і раніше, не було, але день вступав у свої права; зі сходом сонця й Ігар, і Ілаза помітно повеселішали.

Цілу годину провели серед малини — хоч не наситились, але приглушили голод. Ігар зрадів, знову відчув заклик плоті; цієї ночі він не раз і не два ставив собі запитання: чи можна від раптового переляку позбутися всіх чоловічих бажань. Виявилося — не можна. Тільки-но полишає страх, як бажання повертаються. Він уже хотів сказати про це Ілазі, але глянув на її стурбоване обличчя й прикусив язика.

Ілаза постійно озиралася. Часто, значно частіше, ніж слід було: вона озиралася на ходу, через плече, й від цього крок у неї ставав нерівним і невпевненим; вона раз у раз зупинялась і довго дивилася назад, туди, де пройдена ними стежка губилася в листі.

— Що? — нарешті запитав Ігар. — Ти щось загубила?

Ілаза проковтнула слину — він побачив, як сіпнулася її шия:

— Ти… Тобі нічого не здається?

Він теж озирнувся й глянув туди, куди за мить до цього був спрямований Ілазин погляд. Стежка була порожня; повільно розпростувалися пружні травинки.

— Мені здається, — повільно промовив Ігар, — що сьогодні вночі ми…

Він пожартував, але Ілаза не розсміялася:

— Ігаре… А ми можемо йти швидше?

І вони майже побігли. Ілаза незабаром захекалася, рвонула комір сорочки, розкрила його ледь не до самих грудей; Ігар мимоволі уявив, як зручно й тепло запхати руку за розкритий виріз.

— У нас буде п’ятеро синів, — повідомив він, переводячи дух, — і дочка на ймення…

Ілаза спіткнулася. Ігар подався вперед, щоб підхопити її — і цієї миті край яру під їхніми ногами здригнувся й осів.

— Тримайся!!!

Перед очима в Ігара виявились якісь вирвані з корінням стебла, потім таке саме стебло опинилося в його правій руці, а лівою він тримав за пояс Ілазу й разом із нею стрімко з’їжджав на дно яру. Щось боляче вдарило його по литці; він устиг весело крикнути «От і переправилися!», коли їхній спуск перейшов у падіння — й відразу за цим незрозуміло як припинився. Пояс Ілазин вислизнув із Ігарової руки.

Якийсь час він прислухався до власних відчуттів. Над головою було синє небо в плетиві гілля; десь неподалік, унизу, мелодійно дзюркотів струмок. Він лежав на м’якому, а правий рукав, видно, за щось зачепився, і руку неприємно тягло догори.