– Звідки буде? – запитав дід.
– Від верблюда, – сказав задоволений Юстин.
Верблюда він бачив один раз у дитинстві – на ярмарку.
* * *
Вони сиділи в межах кола, накресленого на землі, й Аніта розповідала, що військо Червонобрового повністю розбите в битві при річці Білій, що армія його супротивника, Вухатого Звора, переслідує князя і скоро наздожене його і що чекають великі зміни й потрясіння…
– Де вже більші, – похмуро відповів Юстин.
Дід потроху одужував – але все-таки дуже повільно.
– Напевно, ти маєш рацію, – подумавши, сказала Аніта. – Усім, хто живе в глушині, все одно, хто там сидить на троні – Червонобровий чи Вухатий Звор.
– Не все одно, – заперечив Юстин. – Якщо Червонобровий залишиться – він через кілька років захоче бійки у відповідь, знову збиратиме по дворах тих, хто хоч скільки-небудь підріс. Он діда забрали в рекрути, коли йому було п’ятнадцять.
– А скільки йому тепер? – запитала Аніта, помовчавши.
– Та вже за сорок.
– Так? – чомусь здивувалася Аніта. – Я думала…
І замовкла.
– Слухай, – сказав Юстин. – А про все це… Про ці битви, про річку Білу, я навіть не знаю, де вона… Про все це ти від батька чула?
– Ну, взагалі-то так, – неохоче зізналась Аніта.
– У нього є чарівне дзеркало?
Аніта скривилася:
– Немає в нього ніякого дзеркала. Йому не треба.
– Ого, – шанобливо простягнув Юстин.
– Ти ось що, – думаючи про своє, вела далі Аніта, – ти своєму дідові – внук?
– Ну, взагалі-то, – тепер скривився Юстин. – Узагалі-то я йому годованець.
– А батьки твої…
– Нема, – сказав Юстин. – І не було.
– Гаразд, – Аніта не захотіла далі розпитувати. Опустила вії, роздумуючи; Юстину страшенно захотілося помацати її щоку. Доторкнутися до м’якого куточка трохи підібганих губ.
– Скажи, – мовив він поспішно, проганяючи геть недозволені думки, – скажи, а чому цього Звора Вухатим звуть? Це ж ніби як насмішка. Наш би Червонобровий нізащо не попустив…
– Ось тому ваш Червонобровий розбитий, а Вухатий за ним женеться, – з поблажливою усмішкою пояснила Аніта. – Вухатий – він розумний. У нього вуха великі, так він на шоломі собі звелів викувати залізні вуха – ще більші. Щоб у бою його завжди впізнавали… І він ніколи не збирає по селах хлопчаків на забій. У нього своя армія, справжня. Він красивий.
У Юстина неприємно дряпнуло всередині.
– Ти його бачила? – запитав він.
– Авжеж, – зізналась Аніта. – Я раніше… Ще до того, як із тобою познайомилася, ходила через скельце до Звора в парк. Один раз із ним говорила… У нього справді великі вуха. Але він усе одно красивий.
– Чому ж ти не залишилася? – похмуро запитав Юстин. – Із Вухатим своїм?
Аніта раптом розсміялася:
– Так здорово дивитись, як ти ревнуєш… Вухатий – ровесник твоєму дідові, йому теж за сорок. Тільки вигляд має він, звичайно, куди як молодший…
Юстину раптом стало дуже, дуже сумно. Так сумно, що навіть опустилися плечі; він утік від рекрутського набору, боягузливо втік, підставивши діда під знущання та побої. Він ніколи не побачить поля битви. Не того, де бенкетують ворони, а справжнього, де сходяться війська, де виблискує на сонці сталь і відразу ясно, хто герой, а хто слимак. Де тріщать під кінськими копитами кістки – але повалений знову встає, тому що так треба.
І, звичайно, він ніколи не побачить шатра, в якому зібралися полководці. Не побачить Вухатого Звора в його знаменитому шоломі, не побачить, як він проноситься перед своєю армією – не стадом шмаркатих хлопчаків, а справжньою армією! – і вигукує слова, дзвінкі та гарячі, слова, від яких мурашки біжать по шкірі, від яких кожен солдат відчуває себе безсмертним…
Він проковтнув слину.
Усе життя він голодуватиме і ховатиметься, порпатиметься в землі, удобрюватиме плодові дерева, продаватиме яблука і вишні.
Може, власноруч викопавши собі могилу, він безповоротно зламав щось у своїй долі? Поховав себе заживо? Може, варто було бути чоловіком – і з’явитися на заклик Червонобрового, щоб хоч здалеку, хоч через ліси списів подивитися на Вухатого Звора?
– За чим ти зажурився? – запитала Аніта.
– Скажи, – повільно почав Юстин, – а твоє скельце… Чи немає іншого такого, тільки щоб переноситися – звідси? Куди захочеш?
– А куди б ти хотів?
Юстин мовчав.
– Такого скельця немає, – задумливо сказала Аніта. – Поки що – немає… Але ти не сумуй!
* * *
Перед світанком вони пішли в поле, і Юстин навчив її приманювати ельфушів.
Читать дальше