– Хліб, – повільно сказав Юстин. – Сир… Але це все в хаті, а там дід… Дідові про тебе говорити чи як?
Дівчина опустила очі:
– Ні, дідові про мене краще не говорити… А у вас у хаті немає такої штуки, щоб погоду пророкувати?
– Є павук заговорений… На сьогодні дощ обіцяв.
Дівчина застогнала. Похитала опущеною головою, так що коротко – до плечей – острижене волосся загойдалося світлим шатром:
– У-у-у… А на завтра?
– Він дешевий, – сказав Юстин. – Тільки на один день передбачає.
Помовчали.
– Ти забув, як мене звуть, – сказала дівчина.
– Ага, – зізнався Юстин.
– Аніта.
– Ось тепер точно не забуду.
– Це добре, що я тебе зустріла, а не діда, – серйозно сказала Аніта.
– Дід теж добрий, – нерішуче заперечив Юстин.
Аніта гмикнула. Деякий час було дуже тихо.
– Птахів не чути, – сказав Юстин. – Погано.
– Верхівці, – сказала Аніта. – Я… Слухай, уночі страшно було. Їх у саду вашому ганяло штук шість.
– Ага, – сказав Юстин. – Мені дід велів сторожок налагодити, так вони сторожок зірвали…
І знову стало тихо.
– А ось чому люди верхівців бояться? – запитала Аніта. – Ну гаразд, вони можуть загнати курку, порося там… якщо не намазати заговореною смолою. Ну, ворон заганяють… Щурів… А люди чому бояться?
– Лиховісники, – коротко відповів Юстин. – І потім… Птахів немає, сарана приходить. Яблука дозріти не встигнуть, про вишню я вже мовчу… А навіщо ти коло намалювала?
– Це такий символ довіри, – сказала Аніта. – Ти мені за черешні свої пробачив… Ну і я тобі вдячна. Так, узагалі.
– А звідки ти взялася?
Аніта зітхнула:
– Слухай… Будь другом. Принеси мені попоїсти, а заодно подивися, що там твій заговорений павук показує. А я тебе тут почекаю. Добре?
Юстин помовчав, потім без слів підвівся й пішов до хати. Дід був у сараї; не окликаючи його, Юстин потихеньку ввійшов у хату, відрізав хліба, сиру, шматочок ковбаси, налив у невеликий глечик молока і, підморгнувши Вогнику, вирушив назад.
На півдорозі згадав, що забув подивитися на павука. Повертатися не захотів; хмари, проти очікування, перестали збиратись і навіть злегка розійшлися, так що в блакитне віконце бризнув на якусь мить промінь сонця…
Потім сіре пір’я зімкнулося знову.
Коли Юстин зі згортком і глечиком, дістався місця, де залишив Аніту, – там уже нікого не було. Тільки порожнє коло, накреслене ножем.
* * *
– Діду… А коли коло рисують на землі – це навіщо?
Дід скосив на Юстина здорове око:
– Та різні закляття бувають… Від чужого вуха, або від чужого ока, або від поганого помислу. А тобі навіщо?
– Та так, – сказав Юстин, і дід не розпитував. Зітхнув тільки і повернувся до своєї роботи – сорочку штопав.
– Та так, – повторив Юстин винувато. – Дівчина тут була…
Дід звів брову.
– Так, – Юстин посовався. – І головне, незрозуміло, звідки взялася. Ноги ніжні, туфлі панські, новенькі. Ні екіпажа, ні коня, сукня така, ніби щойно з дому. На березі слідів немає… Я спеціально на берег ходив. Пісок незайманий од минулого дощу…
– Лиховісники, – сказав дід, ховаючи обличчя глибоко в бороду. – Так я і знав.
– Так немає ж ніякого горя…
– Дівчина нізвідки – це не радість, синку. Радість – це коли дівчина справжня, здорова, втомлена, потом пахне; коли ти знаєш, чия вона і звідки прийшла… А це не дівчина, синку, це мара, або русалка, або ще якась гидота, ти от що… Давай-но оберіг тобі складу якийсь.
– Вона жива, – розгублено заперечив Юстин. – Ноги роздряпала… І важка така…
Дідова брова звелася ще вище.
– Вона на мене з дерева впала, – винувато пояснив Юстин.
Здорове дідове око дивилося пильно, сліпе – відчужено.
* * *
Весь наступний тиждень ішов, іноді припиняючись, дощ. Трава в саду піднялася по пояс; павук-провісник уперто сидів у лівому нижньому кутку павутини, що в усі часи означало хмарність, дощі та негоду.
Дід усе-таки поїхав на ярмарок. Угніздився у возі, прикрившись від непривітного неба клаптем рогожки, і Юстин на кілька днів залишився відповідальним за все господарство і всю худобу.
Пізно ввечері, закінчивши нарешті всі справи і забравшись на холодну піч – вони з дідом ніколи не топили влітку, – Юстин довго мерз, кутався у відвологлу ковдру, цокотів зубами і, згадуючи Аніту, стискав у кулаці виготовлений дідом оберіг – смолисту кульку з пір’ям, яке стирчить із нього.
Наступного дня небо було чисте, ясне, і перш ніж павук-провісник устиг перебратися з лівого нижнього кутка в правий верхній, увесь двір і весь світ виявилися залитими сонцем.
Читать дальше