Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Антон вигнувся, намагаючись дотягтися до середини спини. До того місця, куди увійшов ніж: нічого не було. На дотик – абсолютно гладенька шкіра.

– Це спочатку моторошно, – сказав Сашко. – А потім – нічого… Втягуєшся. Головне – ні про що не думати. Ось Вовка ваш. У Мела нападники міняються, як підгузки у немовлят… А Вовка тримається. І ти тримайся…

Дзюрчала вода.

– Що зараз? – спитав Антон.

– Грати.

– Знову? А…

– Часу-бо немає, – сказав Сашко якось дуже сумно. – Найнеприємніше… часу тут немає. Ні ранку, ні ночі… Нічого. Майданчик і душ. І все. І якщо Людовик дозволить – посидіти у затінку… Але тобі потрібно у Мела питатися. А він, як на мене, зліший.

Антон згадав, як Людовик витирав ніж об штанину. Мел – зліше?

Він пам’ятав зелений двір під ногами, скрип бляшаного козирка, похмуру рішучість когось за щось покарати.

Себе? Оленку? Матір?

Весь останній місяць він знаходив і виписував у блокнот вислови великих і просто відомих. Про те, що події мають властивість розвиватися від поганого до найгіршого, або якщо неприємність має відбутися – вона обов’язково станеться; про те, що єдиний вільний вибір у цьому рабському житті – відмова від нього.

Він пам’ятав момент поштовху. Він навіть політ трохи пам’ятав. Мить, завмирання, і кров у жилах перетворилась, напевне, на холодець…

І він знав, що було потім. Він дуже багато про що звідкись знав.

Мати повернулася з роботи, вимила руки і заходилась готувати вечерю. На столі на кухні стояв маленький телевізор, там крутили серіал…

Телефонний дзвінок задзвонив одночасно – і на екрані, і у передпокої.

Мати витерла руку об рушник і підняла слухавку.

І голос, незнайомий і офіційний, запитав її, чи вона така-то. І тоді вона все зрозуміла.

…Сашко і справді закинув – красиво завершив атаку зелених майок.

І у той же момент упав, бо у нього в шиї сиділа коротка стріла з чорним оперенням.

– Її витягувати важко, – сказав хтось, здається, Олег.

Витягли. З маленької дірочки викотилась велика крапля крові, сповзла вниз, залишаючи навколо шиї лакову спіральну доріжку. Докотилася до улоговинки між ключицями, зупинилась; Сашко витер шию тильною стороною долоні. Не витер – розмазав.

Вова з Антоном провели декілька комбінацій, але безрезультатно.

– Тобі потрібно тренуватися у кидках, – спересердя дорікав Вова. – А то комбінуй – не комбінуй, а результативність ніяка… Команду підводиш!

Людовик був задоволений, погойдував гострим носком черевика. Мел гриз соломинку.

Антон втомився. М’язи підкорялись, і ноги були легкі, наче на розминці, але ж зсередини він смертельно втомився. Зверху палило невидиме сонце, під ногами поблискував скрижанілий сніг, помаранчевою блискавкою метався перед очима яскравий пухирчатий м’яч. Вова щось казав – Антон розумів з п’ятого на десяте.

– Тошо, – покликав Мел. – Підійди сюди…

Антон підійшов. Тінь паркану впала на лице – на мить зробилось легше.

– Тошо, – сказав Мел. – Я ж на тебе розраховую. Візьми себе в руки, а то, дивись, у мене вже двоє кандидатів на твоє місце у заначці… Зрозумів?

– Мені б відпочити, – вимовив Антон.

– Не потрібно тобі відпочивати… Ти в чудовій фізичній формі. Або ти зараз граєш – або відправляєшся куди слід… Зрозумів?

Антон мовчки кивнув. Повернувся на майданчик, перед ним розступились.

– Грай, – сказав Сашко благально. – Там — гірше. Повір.

Не було ранку. Не було ночі. Ніхто не вкладався спати. Антон лише тепер зрозумів, як це – бути без часу.

Можливо, вони грали день. А може, тиждень. А може, й рік. М’язи вже не втомлювались – не витримували нерви. Гра ставала більш дедалі напруженішою; фол ішов за фолом, штрафний за штрафним. Супротивники, раніше більш лояльні один до одного, тепер уже сипали образами і навіть намагалися вдарити. Рахунок був тисяча двісті шістдесят чотири – тисяча двісті шістдесят на користь команди Мела. Антон набрав дев’ятсот двадцять шість очок і зробив чотириста п’ять «підборів».

Здається, Людовик та Мел також піддалися азарту. І також посварилися; вони сиділи, не дивлячись один на одного, і з кожним кидком все стрімкіше розгортали «гонку озброєнь».

Антон спочатку отримав камінцем по потилиці. Потім дротиком у шию. Потім ножем у спину. Потім стрілою у сонну артерію. Потім під час його кидка пролунав постріл; м’яч прокотився по кільцю і не потрапив туди. Поки Антон лежав на снігу із кулею в попереку, Мел та Людовик влаштували тихі сперечання: Мел стверджував, що суперник вистрелив не у момент кидка, а раніше, а Людовик пропонував йому програвати з гідністю.