Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

– Чого ти розлігся? – Носок черевика несильно тицьнув його під ребра. – Піднімайся…

І Антон відчув, як зі спини у нього – вжжик! – із зусиллям висмикнули ніж.

– Піднімайся-піднімайся. Давай…

Його взяли за майку і потягли вгору; він зрозумів, що знову може рухати руками і ногами. Що спина глухо болить, неначе по ній вдарили зопалу держаком лопати. Був такий випадок колись у селі, сусід дуже образився на обдерте деревце вишні та…

Село? Сусід?

Він устав навкарачки. Потім сів навпочіпки; Людовик стояв поруч, витирав ніж об штанину, глузливі, але не злі очі виблискували з-під тьмяного скла окулярів:

– Вдало Мел тебе підібрав… Упертий ти. Граєм далі?

– Зараз? – тихо спитав Антон. І сам почув, яке жалібне вийшло питання.

– Ну що, може, нехай відпочине? – долинув звідкись здалеку голос Мела.

Антон через силу випростався.

– Гаразд, – посміхнувся Людовик. – Ідіть, хлопці, в душову.

Стіни душової було облицьовано білими кахлями. Подекуди замість кахляних квадратів, що випали, темніли порожні бетонні чотирикутники; на стелі набрякали важкі краплі, а із душа – пластмасового розпилювача на довгій нікельованій трубі – широким віялом хльостала гаряча, дуже гаряча вода. Антон намагався прикрутити вентиль – марно; температура води не регулювалась.

Хлопці стояли, закинувши голови, підставивши лоби під обпалюючі потоки. Зараз на них не було футболок, і Антон не міг розрізнити, де свої, а де чужі. Де гравці Мела, а де – Людовика.

Душова була простора. Кранів вистачало на всіх. Випадково чи ні – Антон вибрав собі душ напроти кабінки Сашка.

Серед усіх цих хлопців Сашко – суперник – був йому найближчий. Можливо, саме тому, що він був першим, кого Антон зустрів?

– Ставай під струмінь відразу, – сказав Сашко, дивлячись, як Антон намагається остудити воду в долонях. – Звикнеш. Це все ж таки не окріп.

– Невже? – непевно запитав Антон.

– Послухай, – сказав Сашко. – Йди відразу під душ.

Антон послухався. У першу хвилину було нестерпно, але потім – дуже швидко – він дійсно звик. Тільки морщився.

– Ти – чому? – запитав Сашко, дивлячись на сиру стелю. Щоки його були дуже бліді для людини, яка стояла під гарячою водою.

Антон вирішив промовчати.

– Я в армії, – сказав Сашко. – Мене ці козли… Ні, не важливо. Коротше кажучи, я в армії, а ти? Також?

– Я в армії не був, – сказав Антон. – Я в інститут…

– Так ти на гражданці? – здивувався Сашко. – А чому?

Антон зробив вигляд, що не чує.

– Я думав, що мені буде якесь послаблення, – замислено сказав Сашко. – Через цих козлів. Виявилось – ні фіга. Просто мені пощастило, що Людовик шукав баскетболіста. А то загримів би на загальних підставах…

– Як це – на загальних підставах? – запитав Антон.

Сашко зіщулився під гарячим душем:

– Хрін його знає. Я думаю, що це гірше, ніж тут… Набагато гірше. Той хлопець, який грав з Мелом раніше, – він тепер на загальних підставах.

– Ти чому мене сукою обзивав? – спитав Антон.

Сашко покосував недобре:

– А ти не зрозумів, з понтом справи… Якби ти і далі так грав, як у перші десять хвилин, – тебе б уже тут не було. Було б із тобою зовсім інше.

Хляскала з душів вода. Лаково виблискували кахлі.

– А тобі це для чого? – спитав Антон.

Сашко зітхнув:

– Люди одне одного підтримувати повинні.

Поруч перемовлялись інші хлопці. Їхні голоси дивно, як пташині, звучали під мокрим склепінням.

– Ну, – сказав Антон, щоб перервати мовчання.

– Ось дивись, – сказав Сашко, потираючи долонями плечі. – Якби навіть хтось із тих козлів ось тут опинився… Я б і то йому добра побажав. Чесно!

– А що той хлопець зробив? – тихо спитав Антон. – Який на моєму місці грав?

– Філонив, – неохоче сказав Сашко. – А може, і не філонив. Може, характер такий. Адже він був майстер міжнародного класу… Мел сказав, що він гру не любив. Гру любити – це означає… Ось ти сьогодні двічі закинув. А я лопухнувсь двічі. Ще пару разів лопухнусь – і також на загальних підставах піду…

– Ні, – швидко сказав Антон.

Сашко знизав плечима:

– Ні… Бо наступного разу я не лопухнусь.

– Але як можна любити отаку гру? – пошепки спитав Антон.

Сашко сумно посміхнувся:

– Гра – вона гра і є… Я зі школи у баскетболі. З першого класу. Так, думав, і буду усе життя у баскетболі… А ось із армією… Я в команді ЦСКА не протримався… тренер там один був, скотиняка. І пустили мене… також на загальних підставах. – Сашко зітхнув. – Ось… А ти, якщо розказувати не хочеш – так я ж не чіпаю. Я це так, просто… Побалакати.