Марина та Сергій Дяченко - Візит до Імператора

Він навіть встиг здивуватися.

Чужий подих за спиною; Антон крутнувся, обвів Сашка і кинув м’яч у кільце – так яблуко кладуть у кошик. Помаранчевий шар прослизнув у сітку, немов маслом намащений.

З боку глядачів долинули декілька оплесків. Антон озирнувся; Мел аплодував. Людовик посміхався, виблискуючи скельцями окулярів.

– Молодець, – сказав Сашко. Його волосся пасемцями прилипло до скронь. – Давай ще…

І вони грали ще. Сашко закинув два м’ячі, Антон три, причому один з них – майже з середини поля. І кожного разу, коли обличчя Сашка з’являлось поруч, Антон чув плутане:

– Грай… Не філонь…

Нарешті м’яч, відскочивши від коліна Сашка, покотився прямо під ноги глядачам. Людовик притримав його гостроносим черевиком, подивився на Мела, перевів погляд на Антона і Сашка, які зупинилися за п’ять кроків від них.

– Йдіть, хлопці, – сказав Мел. – Антоне, познайомся із командою.

Сашко пішов уперед, Антон слідом. Обійшли дерев’яний паркан; Антону було важко втриматися, щоб не обернутися до Мела з Людовиком, які так і сиділи у смугастій тіні нещільно пригнаних дошок.

Сашко облизнув губи:

– Ти… Гарно граєш. Тільки не сачкуй. Був тут один до тебе… Грай, коротше, лише у повну силу. Зрозумів?

– Та я й граю у повну, – сказав Антон. – Я тільки…

– Нікому не цікаво, – сказав Сашко. – Якщо тобі хоча б тут підфартило, так і відпрацьовуй… Ти майстер?

– Не встиг, – сказав Антон. – Кандидат.

– Мел нікого нижче майстра не бере, – сказав Сашко. – Ти, напевне, все ж таки дуже фартовий. Пруха тобі… Тільки не трусись. Тут ще непогано, якщо звикнеш.

Антон озирнувся. Поруч, метрах у десяти, двома тісними групками стояли хлопці – з тих, чиї голови пливуть над натовпом зазвичай. Четверо у жовтих майках і четверо – у зелених. Один, наголо стрижений, тримав у руках зелену майку.

– Привіт, – сказав стрижений. – Це твоя.

– Антон, – сказав той, простягуючи руку.

– Вова, – сказав стрижений.

У них у всіх були вологі долоні. І міцні, без задньої думки, потиски.

– Артур…

– Ігор…

– Костя…

Сашко кивнув своїм. І ті також підійшли знайомитися:

– Олег…

– Славко…

– Я також Славко…

– Діма…

Усі вони стояли, переминаючись з ноги на ногу. Дивились, як Антон стягує білу футболку, як вдягає зелену майку, що пахне… чим?

– Отже, гратимемо разом, – сказав Вова, й було видно, що йому ніяково.

– Еге ж, – сказав Антон.

– Ти за кого грав?

– За юнацький «Зеніт»…

– Як це – за юнацький?

– Так… Я кандидат… Майстра не встиг отримати…

Хлопці у зеленому перезирнулися.

– Він класно грає, – сказав Сашко. – Адже Мел його взяв.

– Ну так, – відразу погодився Вова. Як здалося Антону, з полегшенням.

– Пішли, – сказав Сашко. – Час уже.

Антону здалося, що пройшло усього дві хвилини з того моменту, як Людовик сказав: «Добре, хлопці, йдіть…»

І Людовик, і Мел сиділи на тому ж місті. У тіні паркану.

– Готові? – Мел посміхнувся. У нього була гарна, щира посмішка; Антону одразу відлягло, він несміливо усміхнувся у відповідь:

– Ми ж… а тренування? Комбінації?

– Ми будемо грати гравцями, а не комбінаціями, – суворо сказав Мел. – Я буду допомагати вам, Людовик – їм… Фолити не треба, жорстко грати не треба, свисток слухати треба, все інше – сам побачиш. – І Мел кивнув, даючи зрозуміти, що час балачок минув.

– Будеш грати зі мною у зв’язці в нападі, – пошепки сказав Вова.

– Але ж ми не тренувались, – заперечив Антон боязко.

Вова насупився:

– А ти роззуй очі й слідкуй за грою. Я піду в прохід й витягну твого захисника на себе, а потім віддам тобі пас за голову, і тоді ти заколочуй зверху.

Людовик стулив губи й свиснув. М’яч злетів; команда Людовика рвонула в атаку сильно і злагоджено. Антон розгубився на мить – Вова штовхнув його в спину, крикнув щось нецензурне, тоді Антона немов ввімкнули: він побачив м’яч, що бив у наст під широкою долонею хлопця з цифрою «п’ять» на жовтій майці, потім побачив Сашка, який очікував на передачу, а потім побачив усю гру – коліщатка та шестерні, готові зачепитися одне за одне, і ось механізм команди суперників починає рухатися, і ось уже Сашко атакує кільце, що захищають, здається, Костя з Ігорем…

Кидок зірвався. Костя перехопив м’яч, віддав передачу Ігорю, а той Артуру; Антона перекривав захисник з номером «шість» на майці, його ім’я Антон не пам’ятав. Слід було позбавитися опіки якомога швидше; Вова чекав на пас, й Артур віддав йому пас, але Сашко – це був Сашко! – вистрибнув і перехопив м’яч, і рвонув до кільця, танцюючи, обводячи захисників, віддав пас комусь зі своїх і отримав передачу у відповідь, знову вистрибнув…