Марина та Сергій Дяченко: Візит до Імператора

Бічним зором Антон бачив, як Мел змахнув рукою. Круглий камінь завбільшки з куряче яйце вдарив Сашка у потилицю; м’яч відскочив від кільця. Сашко впав, викинув уперед довгі маслакуваті руки.

– Нуль-нуль, – спокійно сказав Мел.

Антон уже був поруч із Сашком і бачив, як очі, що закотилися, вже повернулися на місце. Антон простягнув руку, але Сашко піднявся без його допомоги, хоча і з труднощами. Випростався, носком кросівка відкинув камінь з поля. Обережно помацав потилицю.

– Не стій! – роздратовано кинув Антону. – Грай…

Антон здивовано повернувся до Мела.

– Грай, Антошо, – лагідно промовив той. – Нічого страшного.

Антон озирався, шукаючи погляди товаришів по команді. Дехто відвертався. Дехто посміхався.

М’яч знову був у грі. Команда супротивників майже відразу провела вдалу комбінацію, вивівши на кидок одного із Славків, але той промазав.

Гра є гра; крізь потрясіння та крізь дзвін у вухах до Антона потроху поверталось відчуття поля, м’яча, команди. Він починав розуміти Вову, подумки добудовувати переможну комбінацію; він уплутався у боротьбу за м’яч, відібрав та віддав точну передачу Кості, одержав передачу у відповідь і в той же момент віддав м’яча Вові. Вова знову пішов у прорив, йому вдалося-таки потягти за собою Антонового захисника, Антон відкрився, Вова віддав пас, і Антон уперше з початку гри відчув справжній кураж. Рвонув, щоб заколотити м’яча зверху…

Він устиг побачити, що м’яч у кільці. І тієї ж миті – з запізненням – прийшов біль; із Антонового плеча стирчав маленький дротик, подібний до кравецької голки з голівкою, одягненою в шовкову перуку.

Долаючи темряву перед очима, Антон вирвав голку. Крові було небагато, і вона миттю запеклась.

Хтось аплодував. М’яч, котрий щойно був у кільці, закотився за поле.

– Два-нуль, – сказав Мел задоволено. – Блискуче, Тошо.

Антон розгублено озирнувся.

– Грай, – швидко сказав Вова.

Антон здивовано подивився на Мела.

– Годі пам’ятати про цю подряпину, – сказав Мел. – Ти ж закинув! Ми ведемо два-нуль. Давай закріпимо перевагу?

Гра почалася знову, але Антон уже не розумів її. Був спостерігачем. Бачив, як «жовті» рвуться до кільця, який запеклий спротив чинять «зелені»; бачив, як Вова кричить на Ігоря. Бачив, як Олег атакує, вистрибує на лінії штрафних для кидка – але замість того, щоб атакувати кільце, дає красивий пас Сашкові, який до цього часу вже звільнився від опіки. Сашко злетів над кільцем – і в цю мить залізна кулька, підшипник від якогось величезного колеса, вдарила його у скроню.

М’яч прокотився по ободу кільця – але всередину так і не потрапив, звалився зовні; хтось – Людовик! – розчаровано вилаявся.

– Як і раніше, два-нуль, – повідомив Мел із задоволенням.

Сашко піднявся із підмерзлого снігу. Сліпо озирнувся. Ковзнув поглядом по Антону, але не побачив його.

– І знову м’яч у грі, – сказав Мел. – Що з тобою, Тошо?

Антон мовчав. Дивився, як Сашко бреде по майданчику – як і раніше, наосліп. Так, начебто перед очима у нього досі темно.

– Що з тобою, Антоне? Йде гра…

– Але я так не можу, – сказав Антон.

Людовик посміхнувся. Стрімко закинув голову, повертаючи окулярчики на місце. Струсонув довгим тьмяним волоссям.

Мел підвів брови:

– А через «не можу»? Як тобі мама в дитинстві говорила, коли ти відмовлявся від каші?

Слово «мама» було, як скрип заліза по склу. Антон смикнувся; Мел лагідно посміхався та дивився йому в очі.

Тоді Антону – знову – закортіло сховатися. І від цього погляду, і від слова «мама», і від усього. Він підібрав м’яч; десь усередині його міцніло знання, що сховатися можливо тільки у грі. Йому так закортіло закинути помаранчеву кулю в кільце – бажання було такої сили, як іноді хочеться почухати сверблячий комариний укус.

Вперед! Стукіт м’яча по мерзлому снігу. Вова зрозумів його тієї ж миті – він чудово розігрує, Вова. Передача, ще передача, оманливий рух; ривок, обведення, стрибок…

Щось вдарило Антона ззаду. Він спіткнувся і впав, розтягнувшись на снігу; він не відчував тіла й не міг бачити своєї спини, але звідкись знав, що прямо із середини її стирчить зараз рукоятка важкого метального ножа, що це кінець, що це несправедливо, підло, але ж жорстока гра нарешті завершена…

– Чотири-нуль, – почув здалеку і зверху.

– Це тільки початок, – почув у відповідь.

– Добрий початок… Ти бачиш, Лю, я був правий.

– Продовжуємо…

– Продовжуємо…

– …ємо…

Антон прикрив очі, чекаючи, поки настирливе відлуння у вухах не стихне зовсім. Поки не запанує остаточна тиша.