Марина та Сергій Дяченко: Сліпий василіск

Дідусь умер два роки тому.

Не відводячи очей зі зайнятих своєю справою вовків, Кімі відступив на крок. Губи його трусилися — від образи.

Він так вірив у винахід свого діда.

Дід зрадив його. Вовки повинні боятися маячків; ЦІ — не бояться.

Вони височіли перед ним — сірі туші маячили над верхівками трави. Кімі здавалося, що під черевом найвищого вовка він міг би пройти, не пригинаючись; круглі мускулисті лапи малювали в пам’яті дерев’яні палі, на яких стояв будинок Кіминої бабусі. Вовки жерли його товаришів, вони, здається, зовсім не помічали Кімі; він зробив ще один крок назад, і тоді звір, який був найближче, підняв морду.

У нього були уважні, зовсім не злі очі. Ти куди, говорив докірливий погляд. Зачекай, ми ще не закінчили…

Кімі завмер; вовк повернувся до трапези. Вітер носив над полем запахи пилку і крові; Кімі відступив ще на крок — і знову зустрівся з очима вовка.

Древній страх, первісний жах жертви перед обличчям голодного хижака нахлинув — і образливо легко вимив із тренованого тіла навички воїна. Кімі жбурнув у вовка самостріл і кинувся геть.

Йому здавалося, що він іде. Що він ще продовжує бігти — навіть коли важкі лапи подружньому лягли йому на плечі, а на горлі зімкнулися…

— Тільки цього ще не вистачало, — сказав крізь зуби Дим-Луговий і відступив у підворіття.

Повз нього протупала, пхаючись ліктями, викрикуючи темпераментні заклики, тхнучи пилом і потом, юрба шанувальників Діви Донни — протопала, як заведено, на концерт. То там, то сям підстрибували вилинялі кепки з однаковим зображенням гарненької усміхненої істоти:

— Не будь байдужим! Не будь бай-ду-жим! Не стій осторонь! Це стосується і тебе! Це стосу…

Дим зачекав, поки юрба сховається за рогом, і тільки тоді відхилився від прохолодної вибіленої стінки.

Діва Донна була знахідкою сезону, симпатичною і небезталанною панянкою, лише вигляд якої провокував у Дим-Лугового напади роздратування. Йому було страшно й огидно зізнаватися собі, що над усе на світі йому хочеться зараз плюнути і рушити слідом за юрбою — щоб стояти на площі, відчуваючи чийсь подих у потилицю, слухати музику і купатися в тому почутті спокою і безпеки, яке ніде, крім тісної компанії одноплемінників, не з’являється. Замість цього Дима зараз очікує важка розмова, а потім не менш безрадісний вечір і безсонна ніч…

На афішній тумбі, поруч із усміхненим портретом Діви Донни, жовтів прямокутний листок вуличної газети. Поодинокі перехожі пробігали очима погано продруковані рядки: вирізано вісім застав, розорено п’ять селищ, загинули приблизно кілька сотень людей, в основному мирні жителі… Перехожі йшли собі далі: ймовірно, тепер кордон зміцнять. Може, на якийсь час подорожчають овочі.

Щоб усвідомити реальний стан речей, не треба володіти секретною інформацією. Варто просто прочитати зведення — уважно! — і пригадати скромні шкільні знання з географії. Зараз Дим навіть радів, що ніхто з його співвітчизників не спромігся додати два і два, бо краще слухати Діву Донну на площі, ніж метатися містом в паніці…

Кордону більше не існувало. Зеленими степами суцільною хвилею йшли звірі; звичайно, до столиці вони дістануться не завтра і не післязавтра, а може, й зовсім не доберуться, їм вистачить поживи й на лугах… Але за два дні в місто замість караванів із продовольством повалять перелякані біженці, стратегічних запасів зерна вистачить ненадовго, і отоді почнеться найцікавіше.

Дим підняв голову, відповідаючи на чийсь погляд.

Ціла компанія дітвори, в основному дівчисьок, причаїлася на плоскому даху будинку навпроти, серед зелених стебел маленького верхнього городу. Дим змусив себе усміхнутися; малят його усмішка чомусь злякала. Компанія переглянулась і зникла, ніби крізь дах провалилась, тільки стебла загойдалися.

«Лідер був першим серед рівних; Лідер першим запитав себе, звідкіля взялися його одноплемінники і навіщо вони існують. Лідер не знайшов відповіді й пішов за нею до Хазяїв; ті відповіли на першу половину запитання, але не змогли відповісти на другу. Тоді Лідер зрозумів, що Хазяї теж недосвідчені; тоді Лідер зрозумів, що йому і його отарі самим доведеться шукати відповідь…»

(«Сказання про Лідера»)

— …Не варто так переживати. Нічого особливого не сталося; визнай, Димку, — за останні десятиліття ми стали занадто високої думки про себе. Ми розплодилися, ми вчимо наших дітей медицині й інженерній справі, тоді як пристосування, складніші за корбу для колодязя, потрібні нам, пробач, як п’яте колесо до воза… А роль лікарів-санітарів у нашому світі завжди виконували сам знаєш хто.