Марина та Сергій Дяченко: Сліпий василіск

— Газети читаєте? — запитав у дівчиська, щоб щось запитати.

— Читаємо, — відгукнулося дівчисько по паузі. — Кажуть, на кордоні вовки розійшлися — страх…

«На кордоні»… Дим втримався, щоб не хмикнути.

Десь зовсім неподалік затюкала сокира. Так, правильно. Частокіл навколо селища давно потребував ремонту.

— А… — Дим задумався, щоб іще запитати. — Ти Діву Донну любиш?

Дівочі очі, колись тьмяні, миттєво оживилися:

— Так! Ще й як! А ви любите?

— І я люблю, — збрехав Дим.

Наступні п’ятнадцять хвилин дівочий рот не закривався. Жестикулюючи, як млин, вона розповідала про концерт, що відбувся зовсім недавно і зовсім неподалік, у Лісочках. Про те, як вона із сестрами і двоюрідними братами продавала на базарі буряк, щоб купити квиток, і як вони усі разом пішли в Лісочки — «ціла юрба дорогою, начебто свято!» — і як Діва Донна усміхалася особисто їй, Рискі-Лановій, і махала рукою…

Дим розглядав кімнату. У кутку побілка облупилася, з-під неї визирала намальована на стіні квітка. Ромашка. Дим придивився; дівчисько простежило за його поглядом:

— А, це дядько розмальовував, я ще зовсім малою була…

Дим підійшов ближче.

Стара фарба вже втратила первісний колір. Половина пелюсток пропала, з’їдена побілкою — але чим довше Дим дивився, тим сильніше йому здавалося, що якщо торкнутися пальцем гарячої серцевини квітки — на шкірі залишиться жовтий слід від пилку…

У тьмяному малюнку було щось, що не дозволяло Диму просто відвести очі. Це було як тінь чиєїсь радості — давньої, забутої; носій радості давно був мертвий, але тінь її під шаром крейди — жила…

Дівчинка за його спиною все не могла зупинитися, теревенила про Діву Донну і запнулися тільки тоді, коли Дим зустрівся з нею поглядом.

Тоді вона зніяковіла. І, борючись із зніяковілістю, запропонувала:

— Я вам значок подарую, хочете? У мене є ще…

І вона зняла і простягнула Диму круглий портрет усміхненої красуні, і він, трохи повагавшись, узяв.

І приколов на груди.

— …Так. Поховали ми його. Зірвиголова був, земля йому мохом, але славний, гарний… Ось, квітами всі стіни розписав. Але стільки років минуло, квіти облупились, забілити заново довелося… Шість років уже пройшло. Небесний Хазяїн дав, він же і забрати може… А вам нащо?

Мешканці будинку повернулися з площі спохмурнілі, але настроєні по-бойовому: половина дорослого чоловічого населення завтра ж зранку відправлялася на призовний пункт, і всі були впевнені, що тепер уже вовкам не минути лиха. Димів теперішній співрозмовник, Лом-Лановий, завтра теж призивався і тепер нервував — бесіда була йому явно ні до чого.

— Коли ви востаннє бачили його живим? — запитав Дим.

Лом-Лановий насупився:

— Та десь за місяць… А може, за півроку… Він удома не жив, десь підробляв з малим, з Альком… Слухайте, розпитайте краще Алька. Його завтра ще не беруть, а мені на світанку в похід, — Лом-Лановий випнув груди і задер підборіддя, всім своїм виглядом демонструючи поблажливе презирство до ледарів і боягузів, які ведуть пустопорожні розмови тоді, коли слід із самострілом у руках виступити на захист країни і цивілізації.

Альк виявився другим братом загиблого Лісу-Ланового. Альк мав легку кульгавість, і мобілізація йому найближчим часом не загрожувала; Альк засяяв, помітивши на Димових грудях значок з Дівою Донною. Щоправда, вже через секунду — коли Дим пояснив мету свого візиту — його посмішка розтанула, як мило.

— Н-ну… — промурмотів він, косуючи очима кудись Диму за плече, — Ліс, це… Ми з ним… ну, на заробітки ходили. Як і що з ним трапилося — не знаю, я його тижнів за два до… цього самого… бачив востаннє. А ти… ти, взагалі, хто такий?

Дим пояснив, хто він такий; вузька фізіономія Алька витягнулася ще сильніше:

— Я… це. Нічого не знаю. Я його тижнів за два бачив, і все. Хтось його зіштовхнув у річку, чи сам стрибнув… Чи вбрід переходив, п’яної вишні нализавшись…

— Він пив? — запитав Дим.

Альк моргнув. Сказав, начебто сам собі дивуючись:

— Ні.

— Ти кажеш — сам стрибнув. Він що, рахунки з життям збирався звести? Спостерігали за ним таке?

— Ні, — знову заперечив Альк ще здивованіше і тихіше.

Навколо снували двоюрідні брати, сестри, своячки, інші родичі Алька; зовсім неподалік вертілося дівчисько, що подарувало Диму значок — намагалося підслуховувати.

— Коли ви бачилися востаннє — він сказав тобі, куди він іде і навіщо? — запитав Дим, упритул наблизивши обличчя до блідого обличчя співрозмовника.