Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

Спробу частування він відкинув одразу, але Сот-Озерний і не наполягав; незручно влаштувавшись за вритим у землю столом, колупався у зубах зірваною дорогою гілочкою:

— Земля тут така… По п’ять разів на день поливати доводиться. Але від брикетного з душі верне — хочеться хоч трішки, але свого, соковитого, живого… Онуки маленькі ще…

Дим покивав, погоджуючись; під його поглядом Сот запнувся. Тужливо зітхнув:

— Щодо тієї справи… Матеріали ви піднімали?

Дим напівприкрив очі:

— Тіло без ознак насильницької смерті, ймовірно, нещасний випадок. Хтось зірвався з обриву в ріку і потонув. Особа не була встановлена… спочатку. Так?

— Так, — Сот-Озерний кивнув. — Спочатку… А потім його знайшли. Брати приїхали і впізнали. Вони ж і забрали його… Ліс-Лановий, з тих Ланових, що на півдні… Ім’я є в матеріалах справи. Ліс-Лановий.

У вологому бадиллі скрекотали цвіркуни. На краю поля жовтіли, безсило загрожуючи палючому сонцю, умираючі від спеки колючки.

— Його ніхто не вбивав, — сказав, начебто виправдовуючись, Сот-Озерний. — Ніяких слідів насильницької смерті…

Дим кивнув:

— Я не шукаю його вбивцю. Мене цікавлять подробиці, яких немає в матеріалах справи.

Сот-Озерний насупився. Зайорзав на твердій лаві:

— Але чому ви думаєте…

— Я знаю, — відрізав Дим. — Вас ніхто ні в чому не звинуватить. Зрозуміло, якщо я почую все, що мені потрібно.

Повіки колишнього старости почервоніли ще сильніше, карі очі сховалися глибоко під брови; кілька хвилин паузу заповнювали пісні цвіркунів.

— Чиновник із міста, що проводив розслідування цієї справи, — сказав Сот-Озерний, — заборонив мені будь-кому давати пояснення…

— Це він дав мені наводку. Мені можете сказати.

Цвіркуни.

— Він був… — почав староста і запнувся. — Цей… був…

— Що? — тихо запитав Дим.

— Він був… стрижений , — вимовив Сот-Озерний. — Я спочатку не зрозумів, що це… Мої хлопці вирішили, що це якась шкірна хвороба… Я нічого їм не сказав. А той чиновник, з міста… зрозумів, що я здогадався. Він… його дуже злякало… не те, що я зрозумів, ні, а сам цей… огидно, ви розумієте. Я не боюся мертвих… А цей…

— А брати? — швидко запитав Дим. — Брати, коли його забирали, помітили, що щось негаразд?

Сот-Озерний проковтнув слину. Похитав важкою головою:

— Ми ж його в мішку просмоленому… у льоді тримали. Братам показали… обличчя. І все. Потім запаяли… Адже він довго в річці плавав… Так і відправили…

— Це все?

Сот-Озерний зусиллям волі змусив себе заткнутися. Мовчки кивнув.

«І ще заповідав Лідер: ніколи не стрижіть волосся на голові і на тілі. Хто обстрижений — той проклятий, той — тварина. Той, хто хоч раз дав шерсть, приречений віддати і м’ясо. Обстрижений — потрапить на бойню. Пам’ятайте про це завжди».

Вулиці селища були затягнуті курявою, що зависла у повітрі. Дрібна суспензія дратувала очі й ніздрі, а вітру не було, ні подиху, ні подуву; не дуже давно цими вулицями тупцювали, піднімаючи неосідаючий пил, а тепер селище здавалося вимерлим, і курна завіса додавала порожнім вулицям нереального вигляду, ніби зависле марево.

Дим не без зусиль відшукав потрібний двір. Постукав, майже не сподіваючись на відповідь; проте через довгі п’ять хвилин до нього вийшла похмура особа років дев’яти.

— Ланових шукаю, — сказав Дим. — Маю важливу справу.

— Усі на площі, — невдоволено повідомило дівчисько. На грудях в неї був круглий значок з мордочкою Діви Донни, і, дивлячись на Дима, вона вертіла його у пальцях, щосекунди нервуючи усе сильніше. — Там заклик… До армії забирають…

— Я в будинку зачекаю, можна? — запитав він терпляче.

Дівчисько закусило губи:

— А чому б вам на площу…

Диму справді хотілося на площу. Ось уже кілька днів він був один, зовсім один у всіх відношеннях, і для підбадьорення духу слід було влитися в юрбу, постояти, послухати, як хтось сопе над плечем, перейнятися відчуттям якщо не безпеки, то у всякому разі рішучості: поки ми разом, нам нічого не страшно. Усі напади тимчасові, наші онуки забудуть це страшне слово — «вовки»…

— Я зачекаю в будинку, — сказав Дим м’яко, але так, що дівчисько відразу відступило, даючи йому прохід.

Він увійшов. Будинок як будинок, чоловік на двадцять, і ні однієї ширми. Запах свіжого сіна. Тиша.

Тут народився Лic-Лановий. Тут він жив. Звідси пішов у мандрівку, що завершилася на дні річки. « Острижений — проклятий». Сам кинувся з обриву? Чи зіштовхнули?