Марина та Сергій Дяченко - Сліпий василіск

— Ні, — сказав Альк утретє, і кінчик його носа почервонів.

— Не бреши мені, — сказав Дим ласкаво. — Хто збреше офіційній особі, тому до вигнання — півстебельця, ти ж знаєш… Коли ви з ним розійшлися — його шерсть ще була при ньому?

Альк відсахнувся.

Ось воно що. Братик знав; Дим мимоволі скосив очі на рудувато-бурі груди співрозмовника. Ні, Алька не стригли . Проте Альк трясеться.

— Ти ні в чому не винен, — сказав Дим терпляче. — То куди він збирався йти?

— Він, — Альк перевів подих, — він… був вредний такий. Те йому не так, се не так… То годують погано, то платять мало… То вовки сина роздерли на кордоні…

Вереда який, подумав Дим.

Подивився на власну руку — під його поглядом пальці, що мимоволі стиснулися в кулаки, знехотя розімкнулися.

— Я розповім, — жалібно пообіцяв Альк. — Тільки… я ж дійсно не винен?

— …Лic-Лановий був, імовірно, неабиякою особистістю. Всі, з ким я спілкувався, згадують про нього по-різному — хтось вважав його буркуном і самітником, хтось — веселуном і лідером. Хтось — ледарем, хтось — першокласним працівником. Крім того, він непогано малював… — Дим запнувся, згадавши тінь чужої радості, втілену в простенькому малюнку. — Так, найближчою йому людиною був молодший брат, Альк. На заробітках брати познайомилися з компанією молодих людей, які запропонували їм спробувати кращого життя — без турбот і небезпек, без ніяких вовків. Коли брати зрозуміли, що це за краще життя й у кого воно — обоє злякалися, але Ліс переборов страх, а Альк — ні. Ліс подався разом із новими знайомими; з першого походу він повернувся приблизно через місяць — був дуже збуджений, упевнений у собі, заманював Алька із собою і запевняв, що незабаром усі, хто хоч настілечки себе поважає, проміняють це скотське існування… так, саме в таких висловах… це скотське існування на нормальне життя. Альк усерйоз збирався піти з ним, але в останній момент з якихось причин передумав… Цього разу Ліс був відсутній із півроку, Альк брехав знайомим і родичам, що брат на заробітках десь у глухому селищі… а для себе вирішив, що, напевно, нове життя дуже сподобалося Лісу, і він більше не повернеться. Але він помилився — Ліс повернувся, був він чимось наляканий і пригнічений, але жах у Алька викликав не душевний стан брата, а те, що брат був острижений , повністю і по-варварському, хоча, очевидно, достатньо давно. Ліс кілька днів прожив на сіновалі, де Альк ховав його від сторонніх очей, а потім пропав… і з’явився набагато пізніше вже трупом з великим стажем, тим самим трупом, якого виловили з річки підлеглі Сота-Озерного… Нікого з тих молодих людей, які у свій час спокусили Ліса новим життям, Альк більше ніколи не бачив і нікому нічого не сказав, зі зрозумілих побоювань засудження і вигнання…

Дим перевів подих. Подивився на мідний дзвіночок ; перевів погляд на старого, що сидів навпроти.

Під вікном підняли ґвалт перехожі. Хтось уголос ридав; останніми днями місто переповнили біженці, й страх перед вовками додався до страху перед голодом, що очікував попереду. Зелені дахи за кілька годин почорніли — все, що росло, зібрали до травинки і хазяї, і непрошені гості.

— Усе правильно, — сказав старий задумливо. — У всі часи знаходилися бажаючі перейти межу… Заради ситого спокійного життя. Через дурість. З цікавості, — і він якось дивно, притишено хіхікнув.

— Ти теж переходив, — сказав Дим.

Старий мовчав. Дим і не чекав від нього відповіді.

Нарешті, старий торкнув пальцем дзвіночок :

— Димку… Якщо ти думаєш, що Хазяї… що з тобою розмовлятимуть як з рівним… чи хоча б як із молодшим… Ти помиляєшся. Такими, як ми є, ми не потрібні їм. Вони їдять таких як ми. У цьому відношенні вони нічим не кращі за вовків…

«Дон», — глухо сказав дзвіночок . І знову: «дін-дон…»

Начебто в тон йому, нерозбірливо і різко вигукнула жінка під вікном. Чи то когось кликала, чи то проганяла, чи то проклинала.

— Тепер у мене залишилося до тебе тільки одне запитання, — сказав Дим.

— Яке ж? — старий підняв білі кошлаті брови.

— Правда, що вони нас створили?

«Лідер і його отара жили в Хазяїв, нічого не потребуючи, задовольняючи тягу до знань, розважаючись і плодячи потомство… Так і повинно було продовжуватися вічно — але Лідер вирішив інакше. Він сказав усім, хто його слухав — а слухало його більше половини отари — що розумній істоті не личить жити тільки для того, щоб тішити самолюбство своїх Творців. Що прийшов час самим будувати своє життя і самим вирішувати, для чого воно. І покликав усіх, хто вірив йому, бігти разом з ним… Вони знайшли літальні апарати, вони взяли із собою все необхідне, а найбільше — правди про природу речей, записаної в книгах… Але втеча їх розкрилася…»