Сергій Дячук - Біла ріка

— Слухай, майор, а може ти поведеш? — спитав Мічман, посміхнувшись.

— Це що?! Що ви собі дозволяєте? Ви… Ти, прапор, вже зовсім ох…їв! Розпустилися тут, ніякої дисципліни… Як ви до старшого за званням звертаєтесь?! Строга догана!

Мічман, ніяк не реагуючи, продовжуючи грати в карти.

— Да пішов ти… Догана — не трипер, забагато не буває. Тут статут кров’ю пишется. Це в Союзі по уставу, а тут — війна, бл…дь! Чуєш, сука? Війна! Що, в самого очко заграло? Тобі що не ясно? Людині зміна їде, йому зайвий раз долю випробовувати та під кулі лізти не варто… — він махнув рукою, перекинув АК через плече. — Да що з тобою говорити? Іване, зачекай!

Майор залишився стояти зі здивованою міною.

Іван мовчки йшов територією, не вітаючись ні з ким, ледь не зриваючись на біг, міцно стискаючи у лівій руці свій АК, на напруженому передпліччі проступив кожен мяз, внаслідок чого незугарне татуювання військового фрегата на його руці деформувалося ще більше. На вицвілих світлозелених погонах — по дві білі, з облупленою фарбою, зірочки. Іван забіг до штабу, швидко, без належних військових привітань, пройшов плутаними коридорами. Відчинив двері ногою, зайшов до великої зали. Посередині — десяток столів. В одного з офіцерів на грудях — нагорода «За боєвиє заслугі». Іван підійшов до нього.

— Які тут у вас, бляді, бойові заслуги?! Слухайте мене сюди, щури! Якщо через тиждень мені не прийде заміна — всіх перестріляю.

Перезарядив автомат і додав:

— Я тут два роки, два з половиною роки відху…рив! На ще один рік я не підписувався, чуєте?!

Ті мовчки перезирнулись. Солдат, який мав замінити Івана, виявився другом якогось штабіста і той вирішив забрати його до себе, на кабінетну посаду, — іншої заміни Івану вже не було, відтак йому світило служити далі у складі контингенту: відбути ще рік «відрядження».

А втім, після Іванового демаршу заміну все ж таки швидко знайшли. Іван його так і не побачив — повернувся в Союз раніше. Пізніше, коли Іван вже буде вдома, бойові побратими пришлють йому світлину цього солдата, написавши на звороті кілька слів про нього. Це був останній лист з Афгану.

До кімнати забіг Мічман.

— Бляха, ледве добіг… Треба кидати курити… — захекано пробурмотів. Потім з удаваним здивуванням подивився на штабістів.

— О, ти диви — живі. А я думав, поки добіжу, ти їх тут всіх перестріляєш!

Мічман голосно засміявся, обняв друга за плече і вони вийшли надвір.

Дорога до Баграма лежала через Черіканську долину, схили якої густо заросли маленькими приземистими деревцями. Іван їхав за кермом ЗІЛа, навантаженого під зав’язку «рєзіною». З «черіканської зеленки» долинули перші постріли, за яким почався шквальний обстріл. Машина, яка йшла попереду, різко загальмувала. Іван бачив, як по ній б’ють кулі, як відлітають шматки кузова і кабіни. Він ледве встиг, не зупиняючись, вивернути кермо і виїхав у поле, впечатавши педаль газу в підлогу. Машина підстрибувала на ґрунті з корчами. Іванові було нелегко втримати кермо.

— Бл…дь… Твою мать! Шо за пи…дець?! За…бали, бл…дь, с…ки, пи…дець!

Увечері, вже на території бази в Баграмі, він сидів на камені і дививя на призахідне сонце. З гір летів нещадний вітер-«афганець». Кажуть, колись цей вітер завдав клопоту Івановому землякові, Назарію Яремчуку, коли той місяць перебував у складі «обмеженого контингенту» з концертами. То був єдиний випадок у житті «буковинського соловейка», коли він раптово втратив голос.

Іван, не докуривши сигарету, розчавив її чоботом. Афганські сутінки — це було звичайне диво, яке він ніколи не забуде.

Кав’ярня в Московському аеропорту була вщерть заповнена пасажирами. Іван ще з одним прапором, чиє відрядження теж закінчилося, чекали на свої рейси. Замовивши пляшку горілки. «Столічная».

Випивши по першій, засмаглі Іван із «земляком» роздивлялись червонощоких цивільних у дефіцитних джинсах та в сонячних окулярах.

— Зьома! — раптом заговорив афганець, наливаючи собі повну, по вінця, склянку. — Знаєш, Іване, гадом буду — не забуду! Дурний стан якийсь… Ніби все, але… Бл…дь, дурак я, напевно, але… мене назад тягне. Ну, добро! — він налив Івану. — Давай за тих…

Чоловіки підвелися і мовчки, скривившись, ніби від болю, жадібно ковтнули, не допивши до дна: залишки третьої, за традицією, виплеснули на підлогу. Трохи постоявши, сіли. «Земляк» втупився в підлогу. Іван роздивлявся людей, які також уважно спостерігали за ними, єхидно всміхаючись. Це був гурт «золотої» радянської молоді. Певно, їхали кудись на відпочинок. З гітарами та модними дорожніми сумками. Гарненькі дівчатка у великих капелюхах. Час од часу вони заходилися реготом, поглипуючи в бік двох афганців. «Прапорюги… Кончені алкаші», — сказав хтось із цієї компанії. «Земляк» не витримав, зіірвався з місця, але Іван встиг міцно схопити його за руку. На шиї розлюченого бійця напнулися жили, аж здавалося, що вони зараз порепаються.