Сергій Дячук - Біла ріка

— Суки! Там, в Афгані, ваші однолітки гинуть пачками! А ви, бляді?! В МГУ, напевно, вчитесь!.. — аж захлинався він од люті. — Що, батьки відмазали, суки?! Вас би туди на броню! Зразу би в штани понакладали! Блядіни!

Студенти перелякано дивились на чоловіка і мовчали. Їхні дівчата тихенько нашіптували їм шось.

— Заспокойся, — декілька разів повторив «землякові» Іван.

Біля кав’ярні вже почали збиратись люди. Розлючений прапорщик усе ще намагався вирватись, але Іван щосили гаркнув на нього:

— Заспокойся! Чуєш?! Заспокойся, бл…дь! Той ніби трохи зм’як.

— Да, да. Пробач…

Вони залишили пляшку «Столичної» недопитою, взяли свої «тривожні чемодани» і вийшли з кав’ярні. Їм у спину один з молодиків невпевнено пробубонів:

— Ми вас туди не відпрвляли.

«Земляк» різко обернувся і знову закричав:

— Сука! Що?! Що ти там, мимра, сказав? Іван знову схопив його за плече.

— Так, облиш їх, заспокойся. На рейс запізнишся!

— Да-да, Іване.

На виході якась жіночка торочила своєму жирному чоловіку:

— Алкоголіки! Алкоголіки і хулігани! На дітей кидаются й кричать! Військові, ага, — одна назва.

Чоловіки йшли мовчки, ні на кого не озираючись. Потім сиділи в залі очікування. Поруч проходили люди, кожен думав про щось своє. Іван навіть не помітив, як «земляк» підвівся і став перед ним, усміхаючись усіма своїми жовтими, зіпсованими афганською водою, зубами.

— Ну, Іване, будемо прощатись, — вони міцно обійнялись. — Гора з горою…

Ще деякий час Іван посидів у кріслі, а тоді підвівся й пішов блукати аеровокзалом.

На великому табло висвітлювались рейси прибуття та відбуття літаків. Висвітився рейс до Ташкента. Два прапора в «тривожній формі» підвелися зі своїх місць, наділи кашкети, пройшли повз Івана, виконавши військове вітання. Іван кивнув головою молодшому з них, хоча, напевно, той був не набагато молодший. Іван дивився вслід бійцям, поки їхні спини не зникли у натовпі.

Вже коли Іван проходив на посадку до свого літака, він на мить подивився на своє відображення в дзеркалі. Голова посивіла. Вигоріле, зморшкувате лице, втомлений погляд. Він сумно посміхнувся і пішов далі. В літаку сидів поруч із Гнатюком, — модним тоді естрадним виконавцем. Іван привітався з ним словами зі шлягера, що його той виконував, і який тоді співала вся країна:

— Завтра будєт лучше, чєм вчєра?

Той ствердно кивнув головою, всміхнувся своїми жовтими зубами.

— Напевно, багато курить. Треба кидати, — подумав Іван і, склавши руки, задрімав. В голові крутилися слова пісні: «Птіца счастья завтрашнєго дня, вибєрі мєня, вибєрі меня. Завтра будєт лучше, чєм вчєра».

В літаку Іван вперше за тривалий час міцно й спокійно заснув. Вперше за багато-багато днів йому не снився кінь з колгоспного подвір’я в Киселицях. У сні він їхав автобусом через смерекові гори.

Іван повернувся з війни в Союз якраз на початку горбачовських реформ. На вулицях дедалі частіше з’являлися ветерани, каліки цієї непопулярної війни в Афгані, яка все ще тривала. Ветерани-жебраки. «Ми вас туди не посилали» — ці слова стали гаслом не тільки чиновників і молодих мажорів, які повідмазувались, але й цілої країни. Тим часом бійці й далі платили кров’ю та власним здоров’ям за гріхи цілої країни. Іван, повернувшись, час од часу напивавя з братом Коцею, який приїжджав з рейсу і зупинявся у брата. Іноді пиячив з друзяками з роботи. Коли хтось починав говорити про Афган, Іван кричав:

— Скажіть мені, а хто, бля, нас посилав туди, якщо всі говорять, що не вони? Суки!

Ще протяом багатьох років після повернення він у нічних жахіттях шукатиме АК під ліжком, його дратуватимуть цивільні й країна, яка зрадила їх. Він ночами маритиме Афганом, де все було зрозуміло й чітко: або ти їх, або вони тебе.

І він буде, опинившись у місті, вишукувати таких, як він; подаватиме милостиню ветеранам-калікам, які співають на вокзалах, станціях метро, у переходах і на базарах, співають пісні «Блакитних беретів» і Розенбаума, тужливі пісні про забуту і зраджену, прокляту сорокову армію.

Десантник без ніг на саморобній дошці з колесами, в береті й тільняшці, співав: «В Афганєстанє, в Чорном Тюльпанє ми молча пливьом над зємльой…Скорбная птіца чєрєз граніцу…»

Іван з дружиною проходив повз нього, зупинився послухати. Коли той доспівав — дістав сигарету, поклав могутні руки з татуюваннями, емблемою ВДВ і групою крові, на гітару, прикрашену за тодішньою модою всілякими наклейками; на одній із них змій обвивав оголену жінку. Затягнувшись димом, він подивився на Івана, простягнув йому пачку.