Сергій Дячук - Біла ріка

— Та ні… Нормально, — задумано відповів він. — Усе нормально! А ти краще за дорогою стеж, щоб не злетіти… Добре, що перевал пройшли…

— Корочє, мужики, анекдот! — сказав Мічман, ковтнувши спиртяки і відбивши карту дрібним козирем — грали у підкидного.

— Ну, значать так. Інструктор з Пакістану навчає молодого моджахєда, як невірних вбивати. Потім каже розцінки, мовляв, за вбитого солдата — сто доларів, офіцера — п’ятсот, полковника — тисяча, і так далі. Юний дух почав сміятися, потираючи руки. Каже, типу, що вже вбив двох гаурів. Інструктор питає скільки зірочок на погонах у них було? Той задумався і відповідає: по дві на кожному.

Мічман загнув два пальці.

— Прапора, типу, замочив. Інструктор як зарепетує: «Що ти наробив, це ж прапорщики! За це штраф — дві штуки зелених!

Чоловіки, які сиділи за картами, засміялися, прапорщики — найдужче. Мічман усміхнувся, затягуючись цигаркою.

— Да, за кожного прапора дві штуки штрафу у них.

Один із бійців, теж прапор, виходячи з-за кута, куди щойно сходив до вітру, сплюнувши, сказав Мічману:

— Бляха, виїжджаємо з Кабулу на Саланг. А Міхалич свою вівчарку лишив в уазіку. Але двері погано закрив. А тут афганець їде на велосипеді, весь у білому, в шапочці, золотом розшитій. Тут пес виривається з машини — й за афганцем на вєліку… Доганяє, бля, стрибає з разгону… А пес великий, бля… Передніми лапами став йому на спину. Афганець верещить, аж заходиться. Ми пса забрали, відтягнули… Якраз на «бетеерах» проїжджали… А той, значить, край дороги стоїть, пилюку струшує, велік свій з покрученими колесами роздивляється, і нам кулаком махає, прокльони шле… Мовляв, їдьте, їдьте на Саланг, — там вам моджахеди голови повідрізають. І рукою показує по горлу. А ми дивимось… Очко ж грає…

Думаємо, а як дійсно накаркає? А все Міхалич зі своїм псом. Ну, але нормально пройшли, без втрат.

Чоловік задумався і додав:

— Слава Богу.

Сів за столик, випив горілки, спостерігаючи за грою.

— Королем крий, — підказав одному з картярів. Потім почав розповідати нову історію. — Міхалич — артіст ще той… Пам’ятаю, в Баграмі накидались якось добряче, бухі в дрова. Тут Міхалич перезаряджає свій АК, піднімає всіх: «Так, йдемо на полювання». Ми йому: «Ти шо, єба…ся? Яке тут полювання?» Той рогом вперся — йдемо, і все. Вийшли на двір. Не видно ніх…я. Міхалич щось там побачив, як почав стріляти, одиночними. Ну, потім ми підключились… Траси вночі летять, аж тут спалах якийсь — перестали стріляти. Міхалич кричить, що він попав. А в кого попав — не ясно. Ну, вирішили, що тепер темно і здобич завтра підемо шукати. На ранок виходимо на те місце, за колючку, на аеродромі вже, а там кругом позначки — заміновано. Мля. Міхалич як побачив, куди ми вчора бухі на полювання ходили, то у нього нервовий тік почався. Око потім два місяці дьоргалось. Да, серйозно, два місяці. Артіст. А там тварина на міні тоді підірвалась. Не бачили, яка — очканули ближче підходити…

— Дивно. Вони міни краще чують, ніж міношукачі, — перебив Іван.

— Ну, не знаю… Може, перелякалась, коли стрілянина почалась, і на міну залетіла… Не знаю… — чоловік знизав плечима. — Але я не брешу, сам був свідком.

Підійшов офіцер зі штабу у новеньких чорних американських окулярах, ідеально виголений. У великих затемнених скельцях штабіста, мов у дзеркалі, відображались бійці, які сиділи за столом: засмаглі, худі, жилаві обличчя, жорстокі погляди. Очі, ніби обпалені війною. Неголені, з засмальцьованими комірцями на брудних кітелях. Мічман, як завжди, в тільняшці.

— Так, мужики, треба колону провести через Саланг, — звернувся до них штабіст, показавши ідеально білі зуби. Чоловіки біля кунга ніяк не зреагували на його слова — продовжували свою гру, навіть не глипнувши на майора.

— Так, не зрозумів?! Іване, збирайся! Ти поведеш. У тебе все ж таки досвід.

Іван підвівся, кинувши недопалок у залізяччя, що валялося поруч.

— Знаєш, майор, що?!

— Що? — зі здивуванням на обличчі запитав той.

— Пішов ти!

Іван взяв свій АК, що стояв під будкою кунга, закинув його на плече.

— Мені вже заміна їде з Союзу. Я тут два з половиною роки відх…ячив! Що ти там зранку говорив? Треба рєзіну на Баграм закинути? Ось туди я й поведу. А Саланг — давайте вже якось без мене.

— Яка заміна? — здивовано скривився майор. — Твого смєнщика забирають у штаб, там якраз людина потріба.

Іван закатав рукави і мовчки пішов швидким кроком у бік штабу.