Сергій Дячук - Біла ріка

— Серьожка, не бійся, це така гра, — прошепотіла Катя.

— Я не боюсь! — відповів малий, зручно вмостившись на батькових колінах й міцно вхопившись за його руку; в іншій руці він тримав будильник.

Люди у формі постукали у віконце веранди, постояли трохи і, не дочекавшись, що їм хтось відкриє, розійшлись по подвір’ю, зазираючи у вікна. Один з них, старший, відкрив папку, щось туди записав і вони вийшли, зачинивши порту на клямку.

Марія заспокоїлася лише тоді, коли побачила, як чоловіки у формі вже йшли дорогою у село. Родина вийшла мовчки з лісу і поволі спустилась до хати. Малий ще не раз зауважував, як бабця раптом змінюється на лиці, коли бачить людей у формі.

— Чому баба Марія боїться військових? — спитав він у батьків, на що вони перезирнулися і, силувано всміхаючись, відповідали:

— Не вигадуй! Це тобі так здається.

Надворі було темно. Іван поцілував дітей, які вже спали у ліжку. Малий спросоння розплющив очі, щось прошепотів і знову повернувся до стіни. Юрій взяв «тривожний чемодан» у веранді, випередивши Івана, — то був певний ритуал проводів. Вони вийшли на подвір’я, холод пробирав до кісток. Села і дороги не було видно — стояв густий туман, в якому все скрадалося на відстані простягнутої руки. Першими йшли — жінки Марія з Катею, відразу за ними — Іван. Останнім йшов, накульгуючи, Юрій з важкою валізою. Раптом він послизнувся на траві і ледь не впав. Іван зупинився.

— Тату, давайте я понесу!

— Та лиши, Іванчику.

Внизу їх зустрів брат Юрія, Федор, який знав про його від’їзд і зумисне чекав, щоб попрощатися. Забрехала кутюга, Федор підвівся з лави, підійшов і міцно поцілував Івана.

— Най Бог береже! — сказав він, пустивши скупу чоловічу сльозу.

Вийшли на дорогу. Починало потрохи розвиднюватись. З-за Сокільця виїхав переповнений жовтий автобус.

— Чернівецький? — спитав ніби сам у себе Юрій.

Автобус поволі наближався, крізь туман у вікні ледве-ледве можна було помітити табличку, на якій був зазначений маршрут: Яблуниця — Чернівці.

— Йо! Чернівецький, — сказав Юрій і махнув рукою.

За кермом був Іванів родич — Петрусь Дудчик, син вуйни Параски, Микуцихи з Конятина. Він зупинився. В салоні грала весільна гуцульська музика. Над кріслом водія висіла картинка: гірський пейзаж, звивистою дорогою їде автобус.

Юрій спершу поставив біля водія свій чемодан, Петрусь привітався.

— А шо, Іване, вже вертаєшся?

— Йо, вже їду! — відповів Іван, швидко поцілувавши Катю та батьків, й піднявся на другу сходинку, потіснивши трохи людей перед собою. Автобус поволі рушив, ховаючись в тумані.

У тому першому кишлаку, перед КП на дорозі, що вела на Саланг, жила одна стара. Жінка якось підійшла до радянських солдатів, які колоною прямували на перевал. Солдати саме стояли край дороги і курили. Серед них був й Іван. Вона привіталася і заговорила до бійців старосвіською російською мовою. Чоловіки дуже здивувалися, що ця стара афганка бездоганно знає російську. Виявилося, що вона була донькою білоемігранта; чимало їх, тікаючи після революції від більшовиків, осіло в Афганістані. Вона запросила військових на гостину. В будиночку на стінах висіли дві ікони та світлини: батько у формі, з георгієвським хрестом на грудях, мама у капелюшку та білій сукні. Під клейонкою на столі лежали імперські рублі — великі папірці з двоголовими орлами.

— Ну, і як вам тут живеться, серед афганців? Жінка здивовано подивилась на чоловіків.

— Я зовсім ще маленька була, коли батько з мамою тут поселились. Думали, ненадовго. Все планували повернутися в Росію. Але, як бачите, доля склалась інакше. Батька дуже ностальгія мучала. Сильно переживав. До кінця вірив і мріяв, що ми повернемося. А я Росії не памятаю зовсім. Тільки мама багато розповідала… Пісні співала. Афганці мене за свою вважають. Так і доживаю тут свого віку, — стара глибоко зітхнула, склавши зморшкуваті, мов обтягнені прозорою плівкою, руки у себе на колінах.

Поправивши хустину, вона вдивлялася у свій невеликий сад, який був насаджений за звичаями далекої і ніколи не баченої нею батьківщини. Чоловіки випили чаю, подякували. Вже вернувшись до машини, Іван взяв речовий мішок, де у нього було кілька банок тушонки. Потім пройшовся вздовж колони, — спільними зусиллями його швидко наповнили, чим багаті були. Ііван передав мішок бійцю, щоб той відніс його старій.

Відтоді кожного разу по дорозі на перевал колона зупинялась у цьому кишлаку і набирала у старої афганки-росіянки воду для пиття. І не лише тому, що у афганців було небезпечно просити, — були випадки, що місцеві підсипали отруту.